— Яким чином злодії могли вивезти Меч із міста? З того, що я пам’ятаю, реліквія має величезні розміри.
— Ха, все ж таки ти брав участь у наших урочистостях, — жрець кивнув.
— Бувало раз чи двічі… — Альтсін волів не пояснювати, що саме він робив у натовпі, який святкував Дорогу Жертовності. — Тож скажіть мені, як їм вдалося винести Меч із храму? Як вони можуть вивезти його з міста? Чи вони взагалі мають намір це робити? Може, їх задовольнить сам факт зникнення реліквії? До кого вони можуть звернутися за допомогою? Чому неможливо знайти їх, скориставшись магією? І хто міг би отримати найбільші зиски з послаблення Храму Реаґвира?
Деарґон виглядав трохи ошелешеним.
— Він завжди такий?
— Тільки коли в нього поганий день, — процідив Цетрон. — Намагається справляти враження розумнішого, ніж є насправді, й маскує внутрішню пустку цинічними зауваженнями й перестрибуванням із теми на тему.
Альтсін глянув на нього з-під лоба. Товстун, звісно, не надав тому уваги.
— Якби він був настільки мудрим, яким хоче здаватися, то запитав би, чи не зв’язався вже хтось із монахами.
— Вони цього не зробили, — стенув плечима молодий злодій.
— А чому?
— Звідки знаєш?
Питання пролунали одночасно, і на мить постала незручна тиша.
— Вони були б дурнями, якби так зробили. Цей Меч крали не для викупу, бо навіть меекханський імператор не втішався б тим викупом надто довго. Я ж маю рацію, ваша превелебносте?
Насмішкуваті іскорки зникли з очей жерця — і це можна було вважати відповіддю.
— А крім того, — Альтсін прохромив поглядом Цетрона, — інакше ви б не розшукували мене на молі, хіба не так?
— Так, хлопче. А зараз припини мудрувати й слухай. Все, що ми знаємо, — на цих пергаментах, пам’ятаєш? Меч Реаґвира — це й справді велика річ, а тут є його розміри, — він простягнув доволі детальний малюнок.
— Довжина леза, що збереглося, — п’ять стоп і два й три шістнадцятих пальці. Довжина руків’я — дві стопи та сім шістнадцятих пальці, ширина ґарди — дві стопи і… гм… трохи розмазано… Товщина ґарди біля леза — три з половиною пальці. Ширина леза при ґарді — вісім та одна восьма, ширина леза біля місця зламу… І так далі. Решту прочитаєш сам. Все важить понад п’ятдесят фунтів. Загалом це чималий шматок за… ковальського мистецтва, — зумів закінчити.
— Скоріше, божественного мистецтва, Цетроне, — жрець усміхнувся поблажливо й нахилився над столом. — Але до діла, Альтсіне. Я можу тебе так звати?
Злодій раптом побачив, що перед ним сидить Великий Скарбничий Храму Меча. Переміна відбулася миттєво й, здавалося, була непомітною. Але тепер він нізащо на світі не перервав би цю людину.
— Ми сидимо тут і розмовляємо вже довгенько, наче йдеться про зникнення лантуха гороху. Вважаю, що ти повинен собі усвідомити, про яку ставку йдеться, — карі очі раптом зробилися дуже, дуже холодними. — Я вже тридцять років служу в храмі. І десять належу до кола людей, які мають безпосередній доступ до Меча. Я торкався Його, чистив Його, годинами лежав перед Ним ниць, відчуваючи Силу нашого Володаря. Молячись і медитуючи. Я вірю, я знаю, що це Меч Реаґвира, викутий ним із серця зірки, що впала на землю, загартований у крові Леаффари й тричі проклятий слугами Небажаних. І я знаю, що настане день, коли наш Володар знову потребуватиме Меча, а Лезо буде перековане наново, таким чином, що його більше не зламає жодна сила.
Голос Деарґона скреготів, наче два шматки криги, які потерли один об одного. Альтсін аж спітнів.
— Ваша превелебносте, я не розумію…
— Власне, сину, ти багато чого не розумієш. А особливо того, що тут йдеться не про якусь блискітку — а про Денґотааґ, Меч Бога.
Жрець нахилився вперед, і Альтсін здивувався: як він міг відчувати кригу в голосі, якщо в очах його палали пекельні вогні?
— Знаєш, сину, я бачив дива, які робив цей Меч, у тому числі й такі, над якими люблять сміятися, такі, де німі оволодівають красномовством, а сліпі отримують здатність бачити. Його втрата для мене й мого ордену — це поразка, кінець сенсу нашого існування. Я волів би особисто підпалити храм, ніж дозволити, щоби чиїсь плюгаві безбожні лапи хоча б днем довше торкалися Меча. Я не дозволю, аби хтось — злодій, жрець, чарівник чи сам Проклятий — тримав його в руках! Якщо буде потреба, то я поставлю місто догори дриґом, розберу по шматочку, а потім складу докупи та почну все знову.
Раптом він страшно посміхнувся.
— А якщо, незважаючи на все, мені це не вдасться, то я все одно знайду винних та влаштую їм таку кару, що наступні сто років їхніми життями лякатимуть дітей.
Злодій навіть оком не кліпнув. Хоч і мав велике бажання насмішкувато вишкіритися, але все ж зберігав кам’яний спокій. Раптом Деарґон підвівся й рушив до дверей.