— Мені просто цікаво. Ба більше, мені здається, що непогано знати, чи він людина слова і чи виконає свою останню обіцянку. Знаєш, оту про вишукування винних і про роботу для ката. Кажуть, у цьому році в північному Карагені вродили чудові яблука.
— Може, відразу в Меекхан?
— Там також обіцяють непоганий врожай. Коли точно зникнув Меч?
— Між північчю й світанком.
— Оце так точність, хай йому грець. Може, нам просто розіслати герольдів? «Розшукується шматок заліза, важить десь із п’ятдесят фунтів і схожий на зламаного меча. Увага, поблизу нього можуть проявлятися чудесні зцілення й раптові напади набожності».
Цетрон кисло скривився.
— Не пий більше з несбордійцями.
— Не маю такого наміру. А що з блокадою доріг?
— Храмова варта, браття й наші люди стежать за всіма шляхами з міста. Перевіряють кожен віз. Це ще добре, що Меча не винесеш на спині.
— А порт?
Цетрон пирхнув.
— Аякже, порт. Деарґон притиснув митників, і зараз кожен корабель, який виходить в море, обшукується від кілю й до щогли.
Навіть рибальські човни трусять.
— Це заблокує роботу порту. Будуть проблеми.
— Якщо знайдемо реліквію — все заспокоїться. Чого в тебе таке обличчя?
— Власне, згадав, що відплив був за три години до світанку.
Скільки кораблів вийшло тоді в море?
Товстун криво посміхнувся.
— Не ти один в цьому місті вмієш думати. Сто сорок два. Кораблі для глибокого моря, галери, ланґскіпи, дромони. Рибальську дрібноту я й не рахую, бо цього ніхто не реєструє, але їх могло бути ще кілька сотень. Наша єдина надія в тому, що Меч ще не залишив міста.
— Деарґон, здається, в цьому надто впевнений, але якби я мав би щось вкрасти, то не починав би з підкупу когось із Храму. Почав би з пошуку способів вивезення здобичі за кілька годин. Але я вирішив йому про це не говорити.
— Мудре рішення.
— Ти вже спакувався?
Цетрон кинув на нього дивний погляд.
— Якось я вже казав тобі: це моє місто. Я не піду з нього, й ніхто мене звідси не викине. Навіть Деарґон.
— А хто говорить про викидання? Він би точно хотів, аби ти залишився. І буде на тому наполягати. Дуже, дуже гаряче, — хлопець підкреслив останнє слово.
— Це мої проблеми. Але я притягнув тебе сюди не для того, щоб ти розповідав мені про похмуре майбутнє. Для цього в мене є Керлан.
Керлан важко зітхнув.
— Чуєш? І отак він увесь час. А ти — ставай до роботи. З чого почнеш?
Альтсін звів брови.
— Тут ти керуєш.
— Я хочу, аби ти діяв сам. Мені не потрібен іще один пес на шворці. Мені треба хтось незалежний. Може, таким чином один помітить те, що інший пропустить. Тож?
— Ліга знає?
Це було питання, з якого треба було починати. Ліга Капелюха поєднувала всі злодійські гільдії міста на умовах добровільного членства. Зрозуміло, що той, хто не хотів ставати добровільним членом, дуже швидко ставав членом мертвим. У цю мить анваларом Ліги була людина на ім’я Ґригас, злодій та бандит, який і думав наче злодій та бандит. А це обіцяло купу дурні в організації, яку не вдалося знищити навіть трьохсотлітньому меекханському пануванню. Не було відомо, як він відреагує на таку новину.
— Поки що ні. Я сам довідався лише дві години тому. Якщо справа не проясниться до опівдня — то доведеться повідомити йому. Так від чого ти маєш намір почати?
Злодій замислився, нахилив голову, прикрив очі. За мить важко зітхнув. Мислення сьогодні йшло надто важко.
— Добре. Я ніколи не був у тому храмі, за винятком головної нави, зрозуміло. Розташування приміщень, звичаї братів з ордену та сторожі, час молитов, їжі, розподіл обов’язків. Це — твоя справа, Цете. Не дивися так, ти маєш купу людей, а в мене розпитування братів з храму зайняло б днів зо п’ять. Добре було б знати все: що хто полюбляє їсти, хто не надто тішиться з нічних молитов, завдань у місті або ж порання на кухні й таке інше, — він зітхнув. — Прокляття, я навіть не уявляю, як Деарґон має намір тримати все це в таємниці.
— Якщо післязавтра Меч пронесуть на чолі процесії, всі плітки відпадуть самі собою. Що станеш робити ти?
— Я займуся Мечем: де його тримали, як його стерегли, яка була система вартування й захисні закляття. І яким чином, най йому грець, можна було непомітно вийти з храму, несучи на спині п’ятдесят фунтів залізяччя.
— Меч тримали в підземеллях. Тут десь валялася карта. Раз на місяць його виставляють на три дні перед публікою перед головним олтарем. Раз на рік несуть у процесії. Його не охороняли жодними закляттями й не ставили біля нього вартових.
— Жодними?
— Сім стоп довжини й п’ятдесят фунтів залізяччя, як ти вже й казав. Але будь ласкавий, надалі пильнуй за язиком поряд із духовними особами.