Ось так шістдесят вершників і Ловчий Володарки Лааль опинилися поблизу Урочища.
Поставили табір на підвищенні, з який дозволяв бачити все навколо. Урочище лежало на північ від того місця, де вони стояли, і, по правді кажучи, особливо нічим не вирізнялося. Просто терени поволі переходили у неглибоку долину, середину якої завжди, як пам’ятала Кайлін, наповнювала імла. Тут не було якоїсь чіткої межі, жодної раптової смуги зів’ялих трав чи випаленої землі. Тут лише більшало випарів, що пульсували в дивному, незрозумілому ритмі. Одного дня вони могли мати діаметр з ледве кількасот стоп, а в наступного — розросталися на милю, наповнюючи все заглиблення. За умовну межу проклятої землі визнавалося місце, до якого вони сягали.
Кайлін стояла біля того кордону й дивилася на туман, що там клубочився. Він виглядав досить… звичайно. Бердеф прийшов і потерся об її ногу.
— Ось і ти, — промовила вона тепло. — І що ти про це думаєш? Він заскавчав тихенько, а потім рикнув.
— Так. Я теж так думаю, — вона опустила долоню й почухала його за вухом. — Це може бути цікаво.
Пес пирхнув і зник у високій траві. Хтось наближався з боку табору. Кошкодур. Блиснув посмішкою під вигорілим вусом.
— Розмовляєш сама із собою, Кайлін?
— Майже. Думаю вголос. Вишлемо патрулі навколо?
Той похитав головою.
— Ні. Монах стверджує, що відчує кожного з Послідників, який намагатиметься вийти з Урочища. Здається, старий не горить тим, аби розділяти сили. Щось йому тут смердить. — Не тільки тобі так здається. Я розмовляла з дівчатами. Лея каже, що в неї весь час виступають сироти, а Дагена обвішала себе й свого коня такою кількістю амулетів, що вони схожі на ряджених на Свято Літа. Думаю, сьогодні ніхто не спатиме.
— Що правда, то правда. Старий ходить колами й бурмотить собі під носа, а Ланс та Ґеронес мало не побилися. У мене теж спина сиротами взялася, — сплюнув він. — Кляте Урочище. Я справді волів, аби все було простіше. Блискавки — по той бік річки, ну а ми їх лупцюємо, а не вдаємо з себе сак, у який женуть рибу. От побачиш, все закінчиться тим, що ми ще будемо перев’язувати їм рани, тримати за руки й підтирати зади.
— Не дочекаються, — посміхнулася вона широко.
— От побачиш, — він озирнувся. — Привіт, Даг.
З пагорку саме сходила Дагена. Ласкольник прийняв дівчину до чаардану менше місяця тому, але Кайлін уже встигла її полюбити. Даг походила з геарисів, одного з місцевих племен, які після наїзду се-кохландійців не підкорилися їм і знайшли прихисток на теренах Імперії. Вона була типовою представницею свого народу: висока, чорноволоса, смаглява та з трохи розкосими очима. Шкіряну куртку й штани вона обвішала пташиним пір’ям, кістками, мішечками, наповненими зіллям, медальйонами з кольорових камінчиків та ракушок. З кожним рухом амулети билися один об одного й постукували.
— Визнай, ти пограбувала стару Биасю, га? — Кошкодур тицьнув пальцем один з мішечків і відразу відсмикнув руку. Всередині щось брязнуло.
— Ні, — дівчина усміхнулася й вони побачили, що зуби в неї забарвлені в зелений колір, через жування ґниссу. — Сама зробила. Бабця мене навчила.
— Ну ясно. Племінна магія, — Кайлін закивала. — Кажуть, вона дуже ефективна, а особливо у формі довгого держака з пером з одного боку та шматком заліза — з іншого. Такий амулет зветься «стрі-ла» та вміє відганяти будь-яке зло. Особливо якщо пустити його з хорошого лука. До речі, наш святобливий муж не розлютився на твій вид? Тільки вчора він говорив про аспектовані чари…
Кошкодур глянув з-під лоба.
— Звідки знаєш?
— У нас, дівчат, свої таємниці… — Дагена блиснула зеленою усмішкою. — Не будь надто цікавим. Про щось іще говорив?
— Та всіляке. Дурня жерців: Війни Богів, старі легенди, боротьба добра зі злом.
— Ага. Мені лише цікаво, чому, якщо йдеться про боротьбу добра зі злом, жерці так рідко підводять з місця свої сраки. Балаканина, балаканина, балаканина. А потім як завжди: йдіть, діти, битися із силами Мороку самі, а я маю тут іще Храм позамітати…
— Вина напитися, — додала Дагена.
— Дівку ви… — Кайлін озирнулася, відчувши рух, — …висповідати.
Кошкодур порснув.
— Ну що ти, Кайлін? Хіба що…
— Виграти? — Аредон-гі-Цирен безшелесно підійшов до них. — Як бачите, не всі жерці проводять час у храмах, а якщо хтось стверджує інакше, то я з радістю, після закінчення тутешніх справ, стану на захист честі Ловчих Володарки Степів, — він прохолодно усміхнувся й поклав руку на меч.