Він і надалі не дуже розумів, до чого чародійка веде. Скоріше за все, її відвар ніс полегшення лише для шлунку.
— Тож?
Вона дивно глянула на нього.
— Тож, якщо я добре тебе зрозуміла, Храм з якогось приводу впевнений, що Меч досі в місті. Він не вислав погоню суходолом, не вислав морем, хоча в злодіїв було принаймні кілька годин, щоби витягти здобич. Звідки жерці знають, що Меч усе ще тут, якщо не можна цього знати з усією впевненістю?
Альтсін мав бажання гепнутися головою об найближчу стіну. Як він міг цього не помітити? Треба було від самого початку притиснути Деарґона.
Зорестін дивилася на нього, нахиливши голову набік.
— Тепер ти червонієш. І що це ти там бурмочеш?
— …хай би тебе два козла виграли, — закінчив він на свою адресу. — Мені вже краще. Я ж увесь час відчував, що чогось не помітив.
— Чогось, окрім свого несвіжого подиху? І що тепер зробиш?
— Ще покручуся тут і там. Потім, може, й справді спробую піти до самого джерела.
Він підійшов до неї та обійняв.
— Я радий, що ти вже не гніваєшся. І дякую тобі за допомогу.
Вона поцілувала його в щоку. Дуже по-материному.
— Будь обережний. Ти по вуха в проблемах.
— Знаю… І ще раз перепрошую, що прийшов з такою новиною, — він кисло скривився.
Цьомкнув її в лоба і рушив до дверей.
— Не попрощаєшся?
Він затримався.
— Не люблю прощатися, це мене пригнічує. Але якщо доведеться виїхати — я дам тобі знати. Слово злодія.
* * *
Пішовши з Д’Артвеени, Альтсін попрямував просто до Середнього Волеє. Цетрон сидів на тому самому місці й на тому самомустільці. Лише глечик, що стояв перед ним, точно був інший — принаймні в два рази більший за попередній.
Ватажок гільдії ніяк не прокоментував того факту, що злодій зник майже на годину. Також не розпитував, де той був і що робив. Лише кинув на нього неуважний погляд і знову занурився в пергаменти.
На питання, чи відомо йому щось про погоню, вислану за місто, Цетрон буркнув, що цим займається Деарґон. Альтсін промовчав, забрав документи, які стосувалися храму, й без слова вийшов.
Міг не питати, як справи. Глечик говорив сам за себе.
Потім він зайшов до своєї домівки. Винаймав кімнату в кам’яниці неподалік від порту, де передусім дбали, аби постояльці вчасно платили. Більше їхніми життями ніхто не цікавився.
Хлопець перевдягся, вмився, випив кварту соку квашеної капусти й на годину занурився у вивчення документів.
Храм трохи височів над містом, стоячи на скельному мисі, що врізався в море. Колись його зовнішні стіни становили важливу частину фортифікації, але зараз, разом із добудованим за часів Імперії муром у десять стоп, вони гарантували ізоляцію та відособленість, бо весь комплекс будинків також мав функцію монастиря. На щастя, брама храму замикалася винятково рідко, а всі вартові й храмові браття зараз мали бігати містом і портом.
Вхід до підземелля, де переховували Меч, знаходився за головним олтарем. Існував чималий шанс, що ніхто не помітить його візиту.
Збираючись туди, він вирішив прихопити комплект знарядь для справді важких завдань. Ніколи не відомо, що саме може придатися, а він мав намір перевірити, яким чином можна була вкрасти — дослівно — найбільшу реліквію Храму Реаґвира.
І чому Великий Скарбничий був впевнений, що Меч іще не покинув міста.
* * *
Він сходив усе нижче. Смолоскип горів рівним, ясним полум’ям, а дим швидко злітав догори. Підземелля були набагато ширшими, ніж це було вказано в документах Цетрона.
Храм стояв порожній. Згідно з очікуваннями Альтсіна, більшість монахів і вся сторожа шукала реліквію поза його мурами. Він не мав ані найменшої проблеми, щоби знайти вхід до підземель, звідки вкрали Меча.
У самому низу сходів були двері, згідно із пергаментом — дерев’яні. Відчинені. За ними — другі, з бронзи, також відчинені, і треті — із залізних брусків. Ці були зі складним замком і двома засувами. Замок і засуви були також відчиненими. Схоже, після крадіжки ніхто не мав часу й клепки до того, аби зачинити вхід.
Альтсін увійшов до круглого, широкого — десь у шістдесят стоп — льоху. Вісім кам’яних колон оточували кам’яний постамент. На кожній палав олійний каганчик. Тіні, кинуті каганцями, створювали миготливий, рухливий лабіринт, що танцював на стінах, прикрашених мозаїкою найрізноманітніших каменів і валунів характерних для морського узбережжя відтінків. На всіх виступали крапельки вологи. Було холодно. Він глянув угору. Стеля з циклопічних каменів знаходилася насправді високо. Двадцять стоп, двадцять п’ять? Непевне світло не давало цього зрозуміти точно.