— Спокійно, дівчино, — прошепотів він різко. — Спокійно.
Сказавши це, Альтсін оцінив розміри плаща. Здавався в самий раз. Він кинув факела на землю й затоптав його. Підійшов до зеехійки, безцеремонно штовхнув її до стіни, накинув матерію на неї та на себе, присів. Їй довелося підкоритися. Запала темрява. Він відчував, як вона крутиться під його рукою.
— Спокійно, — він раптом притиснув її до стінки, викрутив руку, потягнувся до пояса за спиною й швидким рухом позбавив її короткого, серповидно закривленого ножа. — Нічого не породжує довіри більше, ніж факт, що твоя зброя — у мене. А тепер не рухайся, бо вони нас знайдуть.
Вона застигла нерухомо.
Рипнули двері, до підземелля увійшло троє людей.
Альтсін знерухомів. Прибульці носили червоні храмові плащі. З того, що він знав, цим кольором користалися лише найвищі представники Храму Реаґвиру. Тож, виходить, не всі шукали Меча назовні. Він прикрив очі й тихо сів. Плащ давав їм хоча б тінь шансу. Якщо ніхто із жерців не озиратиметься, то може, їх не знайдуть.
Чоловіки підійшли до кам’яного постаменту.
— Навіть сліду немає, — сказав той, якого злодій бачив краще, ніж інших. Довга до пояса сива борода надавала йому вигляду поважного патріарха.
Інша двійця стояла так, що він не міг їх бачити крізь маленьку дірку, яку насмілився зробити, трохи розхиливши поли плаща.
— І навіщо ти покликав нас сюди? — голосом цього монаха можна було молоти зерно на борошно. Хриплий та важкий.
— Так, навіщо? — на відміну від попереднього цей голосок був тихим і писклявим. — Я мав спробувати ще один варіант і…
Сивобородий звів долоню, й писклявий замовкнув, наче на його горлянці стиснувся сталевий обруч.
— Брат скарбник, схоже, почав діяти без перемовин із Радою. Я дізнався, що він утаємничив у нашу проблему певну… групу людей, з якою його пов’язувала давня історія.
Хриплий пирхнув.
— Ми всі знаємо, де Деарґон починав. Якщо злодійська гільдія може нам допомогти, то нехай діє. Ми маємо знайти Меча.
— Я, Геґре, знаю про це. Але треба уявляти собі ускладнення від цих вчинків.
— Яких? Містом уже ширяться чутки. Ми зупинили роботу порту, заблокували всі шляхи, чарівники винюхують направо та наліво. Які ще ускладнення можуть бути?
— Якщо ми не знайдемо Меча, а в процесії його все одно понесуть, то хтось може почати ставити питання.
— Або… — писклявий затнувся. — Якщо раптом з’являться два…
Запанувала тиша.
— Чи блюзніри сконтактували з нами знову? — перервав її скреготливий.
— Ні. Ми маємо звільнити джерело, й тоді вони вкажуть нам місце, де переховують Меч — і все. Час минає.— Так навіщо ми його втрачаємо?
Сивобородий легенько посміхнувся. Вираз цієї посмішки змусив Альтсіна відчути, як терпне його шкіра.
— Хочу поставити їй кілька питань. Але вона ще надто сильна, тож я потребуватиму вашої допомоги, браття.
Не було жодних суперечок. Чоловіки мовчки підійшли до стіни навпроти входу та на мить зникли з поля зору злодія. Альтсін почув, як один із них щось пробурмотів, згодом замок двічі клацнув, і раптом усі каганці замиготіли на протязі. Повітря наповнив новий тип вологості, який породжує думки про море й водорості.
Цієї миті Альтсіну довелося провести запеклий бій із зеехійкою, яка уперлася, що їй конче необхідно глянути, що відбувається. Рішучим аргументом залишився солідний копняк і її власний кинджал, прикладений до горлянки.
— Я не… вар’ят, — просичав він їй на вухо. — Ми туди не підемо. Розумієш? Подивимося, що буде далі.
Відчував, як тріпоче її серце. Час немилосердно навалювався, а праве коліно, на яке він опустився, все гострішим болем вимагало зміни положення. Раптом кімнатою прокотився звук. Глухий і здавлений. Злодію знадобився певний час, щоб співвіднести його з чимось конкретним. Так міг кричати той, кому виривали нігті, а крики тлумилися брудним кляпом.
Дівчина, схоже, прийшла до тих самих висновків, бо тихо застогнала й, незважаючи на вістря, прикладене до горла, намагалася кинутися уперед. Якийсь час вони боролися під плащем. Та нарешті хлопець спіймав її лікоть у замок і притисну дівчину до стіни.
— Не шарпайся, бо зламаю тобі руку, — гарикнув крізь сціплені зуби. — Там троє вищих жерців. Вони на території храму, і кожен з них володіє Силою в аспекті свого бога. Вони задмухнуть тебе, наче свічку.
Наступний здавлений стогін наповнив підземелля. Дівчина припинила рватися та знерухоміла. Він скористався моментом, аби поправити плаща.
Було важко оцінити, скільки їм довелося чекати. Аби хтось про це запитав, він би відповів, що це тривало чверть години, не більше. Трійця жерців з’явилася у кімнаті так тихо, що це здавалося магією. — Вона тверда, — буркнув той, із хриплим голосом.