— Так, — сивобородий виглядав розлюченим. — Я був упевнений, що цього разу вона зламається. Хочу, щоб під час наступної процесії охорона була потроєна. До Меча ніхто не матиме права наблизитися. У мене є ідея, як відвернути увагу від крадіжки. Жрець, який йшов попереду, затримався та озирнувся.
— Як? — пропищав.
— Розголосіть, що храм отримав інформацію, ніби меекханські шпигуни спробують збезчестити реліквію. Тому ми оголошуємо на них полювання по всьому місці, а Меч надретельно охороняємо. А до тих, хто знає, що насправді його вкрали, нехай дійде новина, що це була лише хитрість, аби обдурити блюзнірів.
— В підвалах тобі до голови приходять добрі ідеї, — заскреготів той, кого називали Геґром. — Ти повинен частіше тут бувати. А що із гільдією злодіїв? Вони ж можуть знайти начиння, незважаючи ні на що.
— Якщо ми не можемо його знайти, то вони не зуміють і поготів, гм… Але ти звернув увагу на важливу справу. Треба зайнятися тією гільдією. Ліга не повинна противитися…
Жерці рушили до виходу. Останній, той, із писклявим голосом, зупинився в дверях та окинув приміщення поглядом. Альтсіну здалося, що він трохи довше дивиться в їхній бік. Худорляве обличчя служителя було йому відомим. Він затримав дихання.
Після довгої, наче вічність, хвилини монах відвернувся та вийшов, двері за ним зачинилися, наповнивши льох металічним клацанням. Заскреготіли засуви, і вони опинилися в пастці.
Ледве стихли кроки, дівчина вистрибнула з-під плаща, наче випущена з катапульти. На стіні, яка раніше нічим особливим не відрізнялася, виднівся абрис невеликих дверцят. Це ними жерці мали проходити до віддаленої частини підземель. Альтсін почув, як зеехійка порпається біля тих, щось бурмотячи собі під ніоса. Він мав у голові трохи інше.
Клессен. Цей худий жрець із писклявим голоском, — це Клессен-лот-Треван, Великий Інквізитор князівства. Альтсін бачив його раз чи два під час процесій, поміж найвищими достойниками культу, але лише зараз зрозумів, чому його називали Мовчазним. Хоча тим, кого він допитував, було не до сміху, навіть якщо питання він їм ставив тим своїм писклявим дискантом. А якщо цей ма-лий це Клессен, то власник паскудного голосу — це Геґренсек Левари, командир збройної охорони Храму, що користувався титулом Бойового Кулака Реаґвира. А цей третій, що здавався патріархом, це Тиґ-ґер-Френн, другий в черзі на трон архіжерця, що його зараз займала маразматична маріонетка, яку невтаємничені вважали головою Храму. Ця трійця мала справжню владу в ордені, а тому погрози, якими кидався Деарґон, тепер здавалися молодому злодієві жартівливими віршиками. Якщо ці жерці вирішили когось знищити, той повинен тікати по-справжньому швидко й по-справжньому далеко.
Він почув за спиною кілька глухих ударів. Це дівчина намагалася дістатися до зачиненої частини підземелля. Він проігнорував її та пішов до дверей, які вели нагору. Вже на перший погляд він знав, що зсередини не буде ніяких проблем відчинити замок, тож він вийде звідси без зусиль. Хоча б одна добра новина за сьогодні.
— Ти… відшиниш… еее… двежі, — почулося за його спиною.
— Без питань, — він навіть не став озиратися. — А ще зумію зачинити їх так, що ніхто ні про що не здогадається.
— Не ті… оці, — зеехійка пацнула в двері, біля яких стояла.
— На це я не маю часу, бо гівно, в яке я впав, саме заливає мені рота. Хіба що я оберу довгу мандрівку за місто.
— Кве венре.
— Знаю, що ти не розумієш. Я шукав одного Меча, а почув, як троє по-справжньому сильних і можних сучих синів планують зайнятися мною та моїми друзями. Спочатку — справи, мала.
— А’лееталь? Квенте тен алееталъ’с аррдунс!
— Маєш намір сваритися? Ми сидимо в одному лантусі, — він припинив оглядати замок і подивився на дівчину. — Хоча я й не знаю, як ти в цьому лантусі опинилася і що тут робиш.
Вона стояла під протилежною стіною, прихована миготливими тінями. Раптом зробила кілька довгих кроків, аж опинилася в колі світла, яке падало з каганця. Здавалося, вона веде запеклу внутрішню боротьбу.
— Ти… відшиниш двежі, я дам… Меч, — пробелькотіла вона.
Авжеж.
— Ти вкрала Меч Реаґвира? Шматок заліза, який я сам ледве зумів би винести сходами? Ти маєш мене за дурня? Ні, можеш не відповідати, — він повернувся до дверей. — Краще давай розійдемося як… ех, як добрі незнайомі.
Він почав обережно досліджувати конструкцію замка. Наскільки не було проблемою відкрити його, настільки ж проблематичним могло виявитися замикання його ззовні, щоби ніхто не здогадався. Але Альтсін міг дати собі раду.