Поміж його лопатками засвербіло так, наче дюжина бджіл залишила там свої жала. Він почув неприємний скрегіт, а коли озирнувся — кам’яний постамент, який боги лише знають, скільки важив, піднявся на пару стоп над підлогою. Дівчина стояла поряд, торкаючись кінчиками пальців правиці до його поверхні. Тихо промовляла якісь слова, виклично дивлячись на Альтсіна. Коли вирішила, що він побачив достатньо, замовкла, а чорний камінь поволі опустився на своє місце.
— Флет’г Меч?
Він зціпив зуби, перечікуючи, поки пройде свербіж.
— Так, я хочу Меч.
— Тоді відшини ці двежі.
* * *
Двері були чорними, а їхня поверхня вказувала, що зроблено їх не з каменю. Посередині мали два отвори для ключа в трьох пальцях від краю, в шести пальцях один над одним. Він знав це розташування — замок був доволі складним і вимагав провертання обох ключів одночасно. Він поплескав по темній поверхні.
— Чари?
Зеехійка похитала головою.
— Нео Ґретґ. Не… відчуваю кесс’ю.
— Те, що ти не відчуваєш магії, зовсім нічого не значить. Як каже мій патрон у таких ситуаціях, по одній проблемі за раз.
Він витягнув кільце з відмикачками.
Зеехійка уважно придивлялася до нього.
— Ти… генре’лл відшиниш… еее двежі?
— Спробую. Потримай смолоскип, — він вручив їй підпалену від каганця палицю.
Вклав у верхню дірку шматок м’якого дроту й почав його обертати. Заплющив очі, намагаючись запам’ятати всі нерівності у внутрішній будові замка. Вийняв, зігнув дріт трошки інакше.
Спробував знову. А потім іще раз, і ще. За п’ятим разом він уже більш-менш розумів, яка відмикачка пасуватиме.
Всунув її в замок та почав маніпулювати. Механізм опирався, відмичка почала вигинатися.
Він зупинився та зайнявся другим отвором. Діло пішло трохи швидше, і вже по третій спробі він знав, що потрібної відмикачки в нього немає.
— Одна проблема за раз, — просичав, отираючи краплі поту з чола, та сягнув до пояса.
Трохи сталевого дроту й обценьки вже не вперше рятували його від проблем.
Він відрізав два шматки, вигнув, приміряв. Вийняв, трохи змінив форму, спробував знову, обережно натискаючи на знайдені язички. Ті рухалися.
— Ну добре, а тепер пом’якшувач.
Дівчина не відзивалася. Лише дивилася, як він виймає невеличку пляшечку та вливає по кілька крапель прозорої рідини в кожну щілину.
Трохи почекав, поки олія просочиться крізь механізм. Потім розмістив у верхній дірці відмикачку, в нижній — обидва шматки дроту й шматочок плаского металу.
— Ти маєш мені допомогти… добре?
— Еммелл, — погодилася вона. — Добре. Шо я маю робити?
— Схопися за оцю відмикачку. За оцю, — скерував її долоню. — І за цей дріт. Тримай. На три — проверни відмикачку вліво. Раз, два, три.
Здавалося, що нічого не буде. Альтсін підчепив нижні зубчики, вони одночасно прокрутили ключі, але замок продовжував опиратися. Якийсь час вони мовчки змагалися із тугим механізмом, а тоді дівчина ворухнула своєю відмикачкою, і щось клацнуло. Альтсін відчув, як нижня відмикачка також може обертатися, і двері почали відчинятися.
Він натиснув на них плечем, й ті безшелесно розкрилися, аж раптом злодій опинився обличчям на рівні підлоги. Зеехійка кинулася уперед так, наче якась потужна сила всмоктала її досередини. Він лише зітхнув, підводячись з підлоги.
Намагався пригадати, в який, власне, бік прямує цей тунель.
Якщо він не помилявся, то коридор вів до моря і через тридцять ярдів скінчався звичайними дерев’яними дверима. Коли злодій дістався до дівчини, та стояла перед ними й заглядала всередину крізь мале заґратоване віконце.
Альтсін і собі зазирнув туди понад її головою й тихо свиснув. Миготливий блиск кидав світло на стоси золотих і срібних монет, на скриньки й мішки, наповнені діамантами, самородками й бурштином, на рівно складені бруски золота та на казкові гобелени, що висіли на стінах. Під протилежною стінкою блищало кілька парадних обладунків, на перший погляд вартих більше, ніж річний прибуток із величенького села. Вміст цієї скарбниці міг похитнути ринок золота й діамантів у князівстві.
Храм і справді міцнів у силі.
Якусь мить Альтсін насолоджувався видом усіх цих скарбів, але раптом у ньому відізвався злодійський інстинкт. У підземеллі було холодно й волого. Ніхто не тримав би тут гобеленів, витканих із найдорожчих тканин. А монети й обладунки блищали надто ясно та заохочувально.
Дівчина затремтіла.
— Їв’ кесс’ю.
Він вже починав розрізняти окремі слова. Чари. От тільки які?