— Якась збіса добра ілюзія.
Вона кивнула. Потім схопила його за руку та вказала на місце під стіною. Він слухняно встав поряд. Магія — це її стихія.
— Фреден… ока.
Він не зрозумів, вона щось пробурмотіла собі під носа, схопила його за руку та приклала її до обличчя. Він слухняно заплющив очі та прикрив їх долонями. Не почув, як вона промовляє своє закляття, але раптом відчув жар у черепі, десь за очними яблуками. Рот наповнився слиною, а руки почали пітніти. Поміж лопатками, здавалося, цілий мурашник розважався іграми в кусачку. Він волів не думати, як би він відреагував на зняття заклинання, якби вона не веліла йому прикрити очі.
Дівчина голосно зітхнула. Він розплющив очі, роззирнувся. Коридор змінився. Кам’яні стіни вкрилися лишаями та викришеною заправою. Вони вже не здавалися надто міцними. Зі стелі звішувалися якісь білі бурульки, він відламав одну й обережно лизнув. Сіль. Вони були під поверхнею моря. Альтсін все більше тужив за зариганим молом і жахливим похміллям.
Він обережно підійшов до дверей. Тепер вони на вигляд були зробленими зі сталевих листів; завіси шириною в два пальці й потужний засув пробуджували інстинктивні страхи. Він заглянув у віконце.
Геп! Щось потужне вальнуло в двері на рівні його обличчя. Червоні ікла довжиною десь на три пальці клацнули майже перед його носом. Альтсін відскочив, вихоплюючи кинджал. Тільки за мить зрозумів необачність цього жесту. Якби завіси не витримали, в нього було б не більше шансів, ніж у камбали перед акулою.
Зеехійка стояла поряд.
— Ауравеер, — промовила.
— Ага, ауравір, і не хотів би я опинитися в шкірі того, хто купиться на цю ілюзію.
Скарбниці й таємні кімнати охороняли найрізноманітнішим чином. Від простих пружинних пасток, тварин-охоронців, всіляких заклять і проклять, аж до розміщення в них поганючих і смертельно небезпечних створінь, що походили з Урочищ. Коли князівство було частиною Імперії, то за самий контакт із такою магією відсилали до копалень чи на галери. Але ж тепер меекханці відступили на Схід, і для людей, що не боялися ризику, з’являлися нові можливості. Кармазинові узгір’я, одне з найбільших Урочищ на місці битви Війн Богів на континенті, лежали ледве за п’ятдесят миль на південь від міста. Більшість створінь, які там з’являлися, не могли жити поза проклятими територіями, але бували й такі, що виказували дивовижну здібність до адаптації, хоча вона трохи непокоїла. Ауравір, що був довжиною в десять стоп, схожий на вкритого лускою лева, був одним із таких створінь. Казали, він ніколи не спав, не втрачав чуйності, а ще його ніколи не залишала жадоба крові. Альтсін знав принаймні три гільдії магів, що спеціалізувалися на ловах, обплутуванні закляттями й примусом таких створінь ставати охоронцями. Також він чув про дві гільдії, які працювали над способами нейтралізації таких охоронців, завдяки чому рівновага у вічній війні поміж тими, що хотіли красти, й тими, що прагнули зберегти своє добро, залишилася непохитною.
Але це не пояснювало, чого, власне, тут шукали ті жерці й ця дівчина, яка саме почала щось вишукувати в коридорі, ретельно оглядаючи стіни. Чудовисько за сталевими дверима точно не видавало тих стогонів, від яких холонула кров. То були не ті звуки, які вони чули зовсім недавно. Та й, най йому, який сенс саджати ауравіра в порожнє підземелля, що було приховане за принадливою ілюзією? Якби до підземелля увійшов хтось інший — звичайний злодій або надто цікавий монах… Він міг би піддатися спокусі, відчинити двері й… Тоді великим жерцям варто було б лише прибратися й загнати бестію назад до лігва… І що ж насправді охороняло це створіння?
І ще. Чому він має цим перейматися?
— Я відчинив двері, — нагадав він. — Де Меч?
Вона не озирнулася та не припинила досліджувати стіни. Раптом видала тихий крик, штовхнула один із каменів та зникла в щілині, яка там виникла. Злодій вилаявся та рушив слідом за нею. Якщо зараз дівчина потрапить у якусь пастку й дасть себе вбити, то всі його зусилля виявляться марними.
До наступних дверей вів коридор довжиною всього кілька ярдів. Ті були зачинені звичайнісіньким залізним, масним від олії засувом.
Дівчина вже була поряд із ними, одним рухом відчинила двері й увірвалася всередину. Мало не відразу він почув її відчайдушний крик:
— На-але-е!
А потім другий, від якого вже волосся ставало сторчма:
— На-а-а-але-е-е-е-е!!!
Він увійшов всередину.
Чорні стіни, чорна стеля, чорні плити підлоги.
І гігантський, чорний меч, сторчма увіткнутий у підлогу камери.
І змарнілий труп жінки, чиї розкинуті в сторони руки були ув’язнені в оковах ланцюгів, прикріплених до кінців гарди. Тіло звисало на них, спираючись на трохи зігнуті ноги. Понівечені стопи були синіми та опухлими, голова, оголена до шкіри, вкрита десятками старих і нових ран. Решту милосердно прикривала брудна сорочка. Смерділо сечею та зіпсутою кров’ю, наче в лазареті для бідних.