Кошкодур відступив на крок, звузив очі.
— Мені не здається, що в цьому є сенс, — Кайлін встала поміж ними. — Я вже бачила таке, монаше: поважний тон, грізне обличчя, а за мить — кпини й насмішки.
— Я так і думав, що хтось підслуховував нашу нараду. Зі стелі постійно сипався порох, а твій кха-дар робив усе, аби відвернути нашу увагу від цього дивного феномена.
— Миші. І щури, — промовила вона із невинним обличчям. — Старий Берт ніколи того не визнає, але в його заїзді щури великі, мов підсвинки. Кажуть, час від часу хтось із гостей зникає з кімнати, а вранці знаходять лише кілька скривавлених ганчірок.
— Ага. Це тому ми й спимо в одній кімнаті, — Дагена енергійно кивнула, її амулети зашелестіли й застукотіли. — 3 нас трьох хтось завжди тримає варту.
Ловчий зміряв її оком з голови до стоп, але нічого не сказав. Кайлін вирішила, що це неабиякий плюс для нього.
— Ласкольник викликає всіх на пагорб. Хоче домовитися про розміщення вогнищ та черговість варт. І в нього якісь доручення на завтра. Відчуваєте себе задоволеними?
* * *
Наближалася північ. Кайлін сиділа біля невеликого вогнища, не в змозі заснути, хоча щойно закінчила варту. Замість відпочинку — витріщалася на полум’я, дозволяючи думкам пливти природним, лінивим шляхом.
У темряві по той бік вогню спалахнуло два ока.
— Можеш підійти.
Бердеф з’явився в колі світла й ліг на землю.
— Нюхав?
Він пирхнув і видав дивний, схожий на хихотіння, звук.
— Ага. Я теж вважаю, що це втрата часу. Але завтра тримай очі розплющеними.
Пес смикнув вухами, звівся на рівні лапи. Тихо заскавчав, відступив у темряву.
Вона почула шелест. Аредон встав позаду, тримаючи попону в одній руці і шматок перепічки — в іншій.
— Можна присісти?
— Отам, — вказала на місце по той бік вогнища.
Він мовчки всівся. Вона докинула трохи хмизу у вогнище. Затріщало, хмара іскор затанцювала в повітрі, темрява відступила, немов налякана, випльовуючи у відповідь хмару нових тіней. Пса ніде не було.
Вона відчула, що монах спостерігає за нею, звела погляд — дивився із тою нахабною посмішкою на обличчі.
— Ти не часто буваєш у Степах?
Він здавався здивованим тим, що вона озвалася першою.
— Ні.
— І не знаєш звичаїв, які тут панують.
— Ні. Храм у Йерті — задалеко звідси. Майже рідні землі Імперії.
— Я маю вважати себе дикункою з прикордоння? Запам’ятай, монаше — тут, на рівнинах, якщо ти сидиш із кимось чужим біля його вогнища, то не витріщаєшся на нього як свиня на палаючий хлів. За таке можна отримати батогом по писку чи ножем межи ребер. Тільки друзі, компаньйони й товариші з одного чаардану поводяться отак вільно. Чужий біля вогнища стежить за своїми руками та вдячний, що йому дозволили присісти біля цього вогню. Зрозумів?
Він опустив погляд.
— Так.
Вона витягнула шаблю та почала ретельно перевіряти клинок, час від часу проходячись по ньому бруском. Якийсь час було чути лише зловісне з-зі-іп, з-зі-іп, з-зі-іп.
— Як ти став Квард’келлом?
Він мало не вдавився перепічкою.
— В-в… вибач?
— Як ти став Ловчим? Тебе ще ніхто не питав про це?
Він дивно посміхнувся.
— Один раз. Доволі давно.
— Ну і? Що ти відповів?
— Нічого. Це був жрець Послідників. Я застрелив його з арбалета.
— Не бачу жодного арбалета, тож, вважаю, мені не загрожує така небезпека.
— Н-н… ні, — усміхнувся він. — Ти завжди така безпосередня?
— Я виховувалася в горах, а виросла тут, у Степах. Тож не мала можливості навчитися придворних манер. А ти?
— Я шостий син барона дак-Поркара. Мав вибір: або армія, або орден. Але муштра, марші, постійні тренування та інші принади військового життя якось мене не приваблювали, тож жрець, який багато років був на утриманні мого батька, порадив йому, аби той вислав мене до Дерфанера.
— Того Дерфанера?
— Того самого. Великого Ловчого Володарки Степів. А вже він знайшов мені заняття відповідно до моїх вмінь.
Монах помовчав кілька ударів серця.
— Власне, я би хотів сказати, що сама Володарка Степів прийшла до мене та вказала моє призначення, але правда виглядає так, що я волів отримати оце, — він торкнувся до руків’я меча, — більше, ніж кашу з військового казана.
Зауважив, як вона до нього приглядається й саркастично посміхнувся:
— Ми вже аж настільки потоваришували?
— Це моє вогнище, монаше. Ти сидиш тут лише тому, що від інших віяло холодом.
— Від цього також віє.
— Завжди можеш розпалити власне.
Вона відвела від нього погляд і знову прикипіла увагою до шаблі.