Молодша зеехійка швидко застрекотіла. Старша підвела голову й шарпнулася вперед.
— Навіть не думай. Якщо вони дізнаються, що тобі відома правда, то знайдуть тебе та вб’ють, навіть якщо їм доведеться поставити все місто догори дриґом.
— Ан’но…
— Ні! Мені вже нічим не допоможеш… Вони майже зламали мене. Меч…
Вона заспокоїлася із помітним зусиллям.
— Не дивуйся, хлопче, що я розмовляю твоєю мовою. Вона теж знає її набагато краще, ніж готова визнати, а я не маю часу й сил, аби повторювати все по два рази. Ти помиляєшся, вважаючи, що копія — це лише іграшка. Цей Меч був створений таким чином, аби поглинати життєву силу жертв і передавати її власнику. Жерці знайшли якийсь спосіб, аби переливати цю силу в копію. Але не насмілилися зробити дублікат тих самих розмірів, бо тоді б у них виникли складнощі з опануванням його Сили. Це важкі чари, копія має бути точною до найменших дрібниць, і тоді вони утворюють пару черпак-джбан. Сила цього Меча передається до тієї лже-реліквії, що демонструється у храмі. А звідти — йде до вірних. Життєва сила має різні аспекти, але всі вони змінюються таким чином, щоб оздоровлювати, лікувати й допомагати. Проте…
— Щоби нагорі ставалися дива, тут мусить хтось помирати?
Вона кивнула.
— Тож звідси і йде пульсація сили Меча? — продовжував він.
На мить вона здавалася здивованою.
— Так. Мудрий хлопець. Допоможеш мені?
Він не відповідав, зайнятий відриванням шмати від сорочки. Кілька разів обернув долоню тканиною й затиснув її у кулак. Чим би не був той Меч, але він не стане годувати його своєю кров’ю.
— Чи…
— Не говори так багато, — буркнув він, підходячи ближче. — Хочу глянути на ці пута.
З кінців ґарди виростали чорні ланцюги, що закінчувалися пласкими кайданами. Кожен ланцюг мав по сім ланок, перша з яких виростала просто зі зброї. Обручі, які охоплювали зап’ястки жінки, були тісними і, здавалося, вросли в шкіру.
Він потягнувся до пояса та вийняв одну зі своїх спеціальних пляшечок. На товстому зеленому склі було вирізано кілька забарвлених у темний багрянець знаків.
Жінка глянула на начиння.
— Чари, — ствердила.
— Ну-у… Якби не закляття, то вміст цієї пляшечки проїв би скло за сто ударів серця. Небагато алхіміків зуміє зробити щось схоже. Ми звемо це шмарклями п’яного несбордійця.
Він обережно відкоркував пляшечку й приставив її шийку до найближчої ланки.
— Зазвичай самі лише випари можуть проїсти залізо.
Почекав деякий час, згодом скривився й трохи торкнувся пальцем до металу. Жодних слідів. Обережно, зважаючи на кожен жест, він нахилив шийку над ланцюгом і дозволив, щоб одна крапля впала на його поверхню. Добре пам’ятав реакцію звичайної сталі, навіть найкращої: сичання, бульбашки й дим із гірко-кислим запахом. Тут не сталося нічого. Крапля скотилася з металу, наче вода по вощеному пергаменті, й упала на підлогу. І лише тоді почулося сичання, а сморід наповнив повітря. Альтсін закоркував і заховав пляшечку.
— І що тепер? — із лагідною насмішкою запитала вона. — Пилка по металу?
Він зрозумів, що вона від самого початку знала, чим скінчиться спроба з кислотою.
— А ти витримаєш пиляння кістки? — загарчав розгнівано. Вона жахливо посміхнулася.
— А ти думаєш, що — ні?
Ох, нехай йому. Куля жовчі, яка вже якийсь час сиділа в його шлунку, вибралася на мандрівку вгору.
— Це не вдасться, — заявив він категорично.
— Авжеж, — вона повільно кивнула. — Я стекла би кров’ю до смерті, кричачи й борсаючись, а Меч хлебтав би мою кров, аж доки б не поглинув мене. Я не бажаю так померти.
Вся ситуація починала відчутно віддавати безумством. Чи справді він стояв зараз у підземеллях Храму Реаґвира й розмовляв із зеехійською жінкою про те, щоб відрізати їй руки? Хотів вибігти звідси та найнятися на перший ліпший корабель, який збирався відплисти в море.