Відчув, що дівчина ворухнулася. Трохи відступив, водячи поглядом від старшої до молодшої. Вони були… схожими. Дуже схожими: ті самі риси, та сама форма очей та вуст.
— Ви рідня?
Старша ледь помітно всміхнулася.
— Я не думала, що досі помітно. Я її народила.
Мати й донька. Це пояснювало завзятість дівчини.
— Ви маєте відкрити мені двері до дому предків.
Встановилася тиша. Він очікував чогось подібного, але не знав, що сказати.
— Як ти тут опинилася? — запитав, аби перервати мовчання.
— Я була викрадена торговцем рабами. Здається, на спеціальне замовлення: жерці шукали когось, хто володів би Силою, але не походив із цього міста.
— Ти зеехійська відьма? Як і твоя донька? Тож чому ти не…
— Магія… — прохрипіла вона. — Меч поглинає більшість чарів, які накладаються в його присутності. Це гірка наука для когось, хто був переконаний у власних можливостях. Він, — махнула головою за спину, — змінився. Навчився, що Силу можна черпати з тих, хто помирає тут. Не відпустить нікого, поки в ньому відчувається життя. Вашим жерцям вдалося змінити… занапастити зброю, якою володіла рука бога…
Вона на мить замовкла.
— Зараз я можу тільки лікувати свої поранення. Обмежено, але й цього досить. Вони потребували когось, хто витримає на Мечі довше, ніж десять-дванадцять днів.
— Бо? У цьому місті повно жебраків і безхатьків, які постійно переходять із місця на місце, тож ніхто не зауважив би, що кілька з них щомісяця зникають.
— Бо життя й смерть залишають слід в аспектах. Смерть когось, хто мешкав у місті, просякнув ним… Хтось достатньо сильний міг би, врешті-решт, поєднати різні сліди. Ні. Краще, щоб помирали ті, хто не походить з Понкее-Лаа. Крім того, я така собі… проба. Тест на те, як довго можна прожити в цьому льосі.
— Розсудні люди ці жерці, — Альтсін відвів погляд, роззирнувся чорними стінами — дивно, але руки в нього не тремтіли. — Ну так? Як довго можна прожити?
— Розсудні, — погодилася вона. — Не знаю, тут немає дня чи ночі, немає регулярної їжі. Як довго? — звернулася вона до доньки.
— Авес пане.
Прикута жінка зітхнула.
— Аж стільки? Я думала… вважала, що не більше, ніж за три місяці. Я… чи Еневіс вже народила?
— Ґревн.
— Хлопець. Я маю онука… Маю…
Раптом у ній щось надломилося, вона зітхнула голосніше, опустила голову на груди.
— Вісім місяців, — прошепотіла. — Вісім місяців… Моя старша донька народила дитину… А коли… — вона німо заплакала.
Якийсь час Альтсін дивися на неї.
— Хто тебе ув’язнив?
— Ті, хто був тут перед вами.
— Комусь іще відомо про цей Меч?
— Не знаю… не думаю. Інколи… вони розмовляли при мені, й здавалося, що вони були занепокоєні можливістю розкриття таємниці.
Авжеж. Після такого всі храми, гільдії магів і Рада Міста захотіли б накласти лапу на Меч. Але ця трійця мала власні плани. Якщо культ Реаґвира й надалі розвиватиметься з такою швидкістю, то за кільканадцять років стане домінуючою релігією в місті, а потім і в усьому князівстві. Перетворить своїх охоронців на армію, підпорядкує собі інші храми, перетворить Фііланд на теократію. А що потім? Знову релігійні війни з навколишніми князівствами й міс-тами-державами? Напевне. Меекханці зі своєю політикою жорсткого тримання за писок усіх релігій та підпорядкування усього пантеону Великій Матері, раптом здалися йому дуже розсудливими й прагматичними. Можливо, всі ще тужитимуть за імперським управлінням.
— Чому ти хочеш тепер померти?
Вона обернула до нього обличчя із високо зведеними бровами.
— Вісім місяців, — промовив він. — Я питаю, чому ти досі не померла? Достатньо було не користатися зі своїх здібностей цілительства або відмовитися їсти й пити.
Дівчина виплюнула з себе кілька слів. Він нічого не зрозумів. Старша жінка дивно посміхнулася.
— Моя донька вважає, що це надто особисте запитання. Розумієш, в нашому племені питати старших про мотиви їхніх дій — це велика нетактовність.
— Дякувати богам, я не походжу з твого народу, — Альтсін трохи відступив, аби бачити обох зеехійок. — Тож?
Тепер вираз її обличчя було важко прочитати.
— Я користуюся аспектованою магією, але вмію сягати й глибше, — почала вона поволі. — За допомогою родових духів, що опікуються племенем, я черпаю енергію з інших джерел. Я чутлива до духів і душ, що заблукали.
— Тож, — повторив він, не розуміючи.
— Тут нічого немає, — прошепотіла вона. — Десятки, а може, й сотні людей померли в цьому місці до мене, а я не відчуваю нічого, жодного сліду від них, жодного болю, який залишився б на камінні стін, жодного страждання чи розпачу. Щось витерло зі світу навіть спомини про це. Абсолютно. Вважаю, що Меч повністю поглинув їх, пожер їхні душі. Тому я боюся помирати.