— Я тобі не до вподоби.
Це було не питання.
— Люди не люблять Ловчих. Тебе це дивує?
— Ні, — зітхнув він. — Справді, ні. Хоча я досі замислююся, чому саме.
Вона повернулася до вістря шаблі, ігноруючи насмішку.
— Насправді, Кайлін, я не знаю. Чому люди інколи реагують на нас як на Послідників? Чому в тому залі, коли я сказав, хто я такий, було враження, що вони з більшою охотою побачили б а’кеер Блискавок під вікнами, аніж мене?
3-зі-іп, з-зі-іп завмерло. Вона уважно придивилася до співрозмовника: той виглядав насправді зацікавленим у відповіді.
— Що б ти зробив, аби кха-дар наказав тобі йти геть? Якби не схотів сюди приїхати?
— Ну… не знаю, мені таке навіть не спадало на думку…
— Не бреши, монаше. Що б ти зробив?
Він відвів погляд убік.
— Храмовий суд. Або княжий трибунал.
— Саме так, — кивнула вона. — Згідно з Кодексом, ти можеш змушувати нас, аби ми взяли участь у цій битві, навіть якщо б ми не бажали цього. Ні-ні, — додала швидко. — Ми також убиваємо Послідників щойно стикнемося з ними. Але ми не любимо людей, які можуть нам наказувати. Ти не для того вступаєш до вільного чаардану, щоби потім отримувати накази від абикого.
— Дякую.
— Нема за що, монаше. Тут — Степи. Люди живуть як їм того хочеться. І так само вирішують свої проблеми.
Ловчий кивнув.
— Мій ментор повторював, що в ста милях на захід від Амерти Імперія володарює лише номінально. І завжди, коли про це говорив, кривився так, ніби в нього болів зуб.
Вона стенула плечима.
— Це Степи, — повторила. — У двадцяти милях звідси тече річка, а за нею — се-кохландійці. Ти вважаєш, що хтось стане перейматися якимись наказами чи заборонами, якимось Кодексом чи законами Храму, якщо кожного дня чи кожної ночі його хата може спалахнути? Людина спокійно іде провідати родичів, аж раптом — дзинь, і вже намагається дихати горлянкою, що пробита стрілою. Малі дівчатка, виходячи пасти гусей, беруть із собою не вербові гілки, а луки й дротики. Жерці, може, й хотіли б, аби все було красиве й ладне, наче в храмових книгах. Вони говорять про Послідників та милість Володарки, яку треба заслужити. Але коли бандити стріляють у твою родину — їх ніколи немає поблизу, — вона говорила дедалі швидше, і з дедалі більшим натиском. — Тож не розповідай мені про якогось старого дідугана, який кривиться, коли хто згадає про кордон. Він сидить у місті, за мурами, спить під пуховою периною і не відає, як це воно — жити тут, із кочівниками й бандитами, що ховаються під кожним кущем!
Ловчий підвів долоні на знак миру.
— Та я ж нічого не кажу, їжджу вздовж кордону досить довго, аби розуміти… Навіть коли тут царював Храм, ці терени вважалися дикими, ледь цивілізованими. Надто багато напівосідлих кочівників та інших народів. А після того, як сюди прибув Меекхан, стало ще гірше. Меекханці із заходу, вессирці з-під гір, інуови, лафери, недобитки геарисів і ще багато кого. Кожен, кому було затісно в рідних землях, потрапив сюди. І… Що тебе так смішить?
— Дурень, який гріється біля вогнища, — промовила вона, широко шкірячись. — Інакше ти б не казав: «Коли тут царював Храм» так вільно. Минуло триста років з часів, коли Імперія поглинула землі Храму Лааль Сіроволосої, але тут досі є ті, хто впадає у лють лише за однієї згадки про владу жерців. А коли хтось із тих жерців мовить такі слова настільки легким тоном, то буцім прохає, аби хтось підрізав йому підпругу.
— Не горло? — Ловчий був розлючений, на його щоках з’явився рум’янець. Вона усміхнулася ще ширше.
— Підрізана підпруга не кривавить, а коли на повному галопі сідло зіслизне з кінської спини, ти все одно не виживеш. Нещасні випадки трапляються. Не хочеш поспати?
Він зарум’янився ще більше.
— Я не можу спати перед боєм. А ти?
— А я можу, хіба що чекаю біля межі Урочища, — скривилася вона. — Не те щоб я часто таке робила.
Вони хвильку помовчали. Він вдивлявся у вогонь, вона — проводила бруском по вістрю шаблі.
— Тож… — завагався він. — Якщо вибачиш мені недоречне питання… Що ти тут робиш?
— Що я тут роблю? А-а-а… В тому сенсі, чому ганяю Степами із шаблями та луком у руці, замість того, аби десь гаптувати простирадла для посагу? Я виховувалася в горах, під Олекадами, росла тут. Живу власним життям і не поспішаю народжувати дітлахів якомусь п’яндиголовому пастухові.
— Це не має бути пастух.
— О, комплімент. І непоганий, — вона усміхнулася. — Схоже, в Йерті вас учать не лише розмахувати освяченим мечем і бурмотіти екзорцизми ім’ям Лааль Сіроволосої.
Здавалось, Аредона це зачепило за живе.
— Я не поспішаю, — буркнула в нікуди. — Я не… Ні, скажу інакше. Якби мати день у день повторювала мені, що я маю вийти заміж і народити їй онуків, то, мабуть, я б уже виховувала другого або й четвертого. Але мене прийняли Фургонники-верданно, які, здається, й самі не знали, як мене виховувати… Навчили махати шаблею, дозволили обрати власний шлях, а він уже запровадив мене сюди, на межу Урочища, в товариство монаха, який не може заснути та небагато знає про Степи.