Але потім він пригадував, скільки ясновидець бере за свої послуги. Його помешкання було, скоріше, чимось на кшталт фанаберії, ніж необхідністю.
— Стоятимеш отак і витріщатимешся чи все ж увійдеш?
Злодій навіть не здригнувся. Явиндер завжди це робив: дозволяв гостеві дивитися на свій курінь, аби потім гарикнути йому у вухо. Альтсін нарешті відвернувся й зміряв його поглядом. Мішкуваті лахи, сиве волосся, підв’язане шматком мотузки від сітки в неохайний хвостик, загоріле до темної бронзи обличчя із двома світлими плямами замість очей.
— Таке настирливе споглядання на сліпця — прояв крайньої дурості або несамовитої відданості, Альтсіне… — закриті більмом очі насмішкувато примружилися. — Ти хочеш дати зрозуміти, що моя проста розвага тобі набридла? Чи хочеш, аби я відчував себе як цілком нормальний?
Альтсін стенув плечима.
— А тепер ти знизаєш плечима й здіймаєш очі вгору, чи не так? — власне, в голосі Явиндера не було сарказму, а лише щось на кшталт втоми. Почасти це дратувало ще більше, але Альтсін уже встиг пізнати більшість фокусів дідугана.
— Знизаю та здіймаю, — визнав він. — Міг би ще потанцювати, але…
— Але втратив би свідомість від зусилля. Після тієї отрути, яку я відчуваю в твоєму поті, мало хто зумів би так швидко звестися на ноги. Ти найняв непоганого цілителя.
— Не я. Товстий.
— Цетрон? Ага. Подякую йому за нагоди. Схоже, завдяки йому ти не долучився до зацної компанії сліпців і калік. Що ж тебе до мене привело? Тільки, — він звів пальця, — давай без дурнуватих балачок, що, мовляв, я ясновидець, і тому сам маю здогадатися.
[
— Я чув. Новини розходяться швидко.
— Хочу дещо взнати про того, хто його вбив.
— Це буде нелегко. Маєш якусь річ, що належить тій людини?
Альтсін забряжчав капшуком.
— Золото? — якщо йшлося про розпізнавання кольору шляхетних металів, то Явиндер тут не потребував зору. — Скільки?
— П’ять імперських. Вони твої, якщо я буду задоволений.
Злодій витрусив монети на долоню й подав ясновидцю. Той затиснув кулака, а потім розкрив його — грошей уже не було.
— Капшук, — зажадав.
Ворочок змінив власника. Явиндер указав на хатинку.
— Увійдімо всередину, тут надто спекотно.
У хаті було холодно. У ній панували сутінки — цілком приємні, — хоча обстановку можна було назвати доволі непоказною. Купа тюленячих шкір, яка слугувала за постіль, і дірка в землі, наповнена попелом. Крізь шпарини в стінах проходило достатньо світла, щоби не було потреби палити лампи. Вони всілися просто на підлозі. Якийсь час ясновидець крутив капшук у руках. Мовчав.
— Золото, — буркнув нарешті. — Повірити складно, що воно робить із людьми. Хочеш знати, хто цей Евеннет-сек-Ґрес?
— Так.
— Дурня, хлопче. Це ти міг довідатися, послухавши плітки в місті. Бо останнім часом він став доволі популярним. Молодий, гарний, мужній. Вороги його ненавидять і бояться, союзники дякують богам, що він на їхньому боці. Чудовий фехтувальник. Переміг Дареса Боанра, перший меч ґур-Доресів. Поет. Його лімерики, що висміюють супротивників, уже знає пів міста. Коханець. Жінки розповідають легенди про його альковні перемоги. Багатій. Наймає невеликий палац у Високому Місті, сідає до гри в кості лише коли на столі лежить золото. Вдягається в найкращих кравців, користується кращою зброєю. Герой. Голими руками переміг убивцю, насланого на графа Терліга. Я не розповім про нього нічого, чого ти не міг би довідатися за глеком вина в першій-ліпшій корчмі.
— І скільки в усьому цьому правди?
— У цьому все правда. Молодий барон з’явився кілька місяців тому й почав підтримувати Виссеринів, із якими він, начебто, родичається. Ніхто цього не доведе. Точніше, ніхто не доведе, що все інакше, бо коли Імперія відійшла на Схід, чимало архівів забрали меекханські чиновники або ж вони просто згоріли. Втім Виссерини вважають його за свого, а це переконливий доказ. Він багатий, освічений, говорить кількома мовами, знає літературу, поезію, танець і фехтування. Такий собі син старого шляхетського роду, з дитинства вихований гувернантками, навчений бою майстрами меча, вишколений до занять політикою. Когось такого Виссерини й шукали.