— Бо не запропонував би такої роботи першому-ліпшому. Мав знати, що Санвес є… був злодієм. Тож він зіграв із ним у кості, зробив так, щоби борг збільшився, дав пакет і вказав адресу. І призначив термін, коли він, напевне, й сам повинен був прийти до графа. А граф Терліх — неабиякий фертик. Про зустріч із ним, особливо пізньої ночі, домовляються за багато днів наперед. Тож барон планував це з великим випередженням: зустріч, проникнення, вбивство. І коли він запропонував Санвесу гру, то мав бути впевнений, що виграє, бо інакше весь план пішов би нанівець. А тому він ошукував — іншого пояснення не може бути.
Явиндер покивав, усміхнувся.
— Добре. Дуже добре. І що ще?
— Це буде коштувати.
— О?! Скільки?
— П’ять імперських, — злодій простягнув руку.
Явиндер зареготав.
— Добре, я відпрацюю свої гроші, — він стиснув капшука обома руками, прикрив очі. — Він гордовитий. Впевнений у собі. Аж занадто. Ніколи не програвав, і його ніколи не змушували змінювати плани. Завжди досягав того, чого мав намір досягнути, а планує він із чималим випередженням.
Роздратований Альтсін аж звівся.
— Я втрачаю терпіння. Скажи мені щось, чого я не знаю. Про що сам би ніколи не здогадався. Або ж віддавай гроші…
Здавалося, що ясновидець занурився в себе, його коричневе обличчя вкрилося зморшками. Він прикрив очі, на якийсь час припинив дихати.
Злодій чекав. Уже бачив кілька разів, як Явиндер черпає зі свого аспекту. В нього засвербіло між лопатками, але не сильно, наче на мить там присів комар.
Груди господаря нарешті ворухнулися.
— Скажу тобі, — пробурмотів він, ледве відкриваючи рота, — що твій барон лише посередині шляху. А може, і в меншій його частині. Здобути прихильність графа Терліха — це лише крок в напрямку мети. І якщо він не змінить намірів, то Високе Місто найближчими днями стече кров’ю. Евеннет-сек-Ґрес бачить себе володарем Понкее-Лаа, а не мечем у руках Виссеринів. У нього є плани, приховані в планах і прикриті планами іншими. До того ж, він уважає себе найкращим гравцем, який з’являвся тут за останні століття. І він полюбляє цю гру. Гру сильних світу цього за гроші й владу. Але, якщо я добре прочитав, для нього був важливий цей капшук. Він хотів отримати його назад, бо яким би невеликим був шанс, але хтось по-справжньому талановитий, великий маг, який володіє аспектом, що відповідає за бачення минулого, міг би пов’язати його із Санвесом, — Явиндер розплющив очі. — Ось що я бачу. Чи я заслужив на своє золото?
Альтсін кивнув.
— Так. Чи ж бо, йдучи до Клавеля, я потраплю в саме кубло змій?
— Ні. Ти потрапиш у млин, який перемелює кістки на порох. У кублі змій ти мав би хоча б якісь шанси.
Злодій усміхнувся.
— Капшук, — простягнув руку. — Дякую. Не розтринькай всього за раз.
* * *
Без найменших проблем він пройшов крізь хвіртку в мурі Клавеля. «Достатньо мати відповідний одяг — і на тебе не витріщаються», — подумав Альтсін, споглядаючи за реакцією стражника, який саме нагинався, щоби підняти недбало кинуту монету. Пів ночі він спостерігав за рухом біля входу. Цей мур не був частиною фортифікацій, хвіртку відчиняли о будь-якій порі, а дрібний знак уваги для людини, яка її пильнувала, вдало гасив усі питання в зародку. Хтось, хто поводився наче молодий шляхтич, міг пройти крізь неї коли завгодно.
Він недбало йшов посередині тротуару, відповівши на уклін якогось чоловіка легким жестом долоні. Мимохідь звернув увагу на сірий одяг того чоловіка. Напевне, слуга. Альтсін у шовках і атласах, із кордом в оздоблених сріблом піхвах на боку, мав йому здаватися ще одним шляхетським синком, що повертається з нічної ескапади з порту, або якимось баронетом з-за міста, який шукає в Понкее-Лаа багатого протектора. Останнім часом на вулицях стало затісно від таких молокосмоків, а злодій лише зараз став співставляти це з боротьбою трьох груп за владу в Раді. Для молодих амбітних шляхтичів настала чудова оказія вирватися зі збіднілих маєтків, отримати гроші та покращити своє становище.
Клавель будувався як квартал багатіїв уже тоді, коли імперські архітектори накреслили перші варіанти проектів. Жодних багатоповерхових кам’яниць, жодних вузьких вуличок, жодних магазинчиків і яток. Лише широкі рівні вулиці й гордовиті резиденції, які нагадували б мініатюрні палаци: кожна завжди оточена красивим садом і відділена від сусідів стінкою. Не надто високою, інколи майже символічною, бо всі ж мають бачити багатство й ознаки влади. Головну вулицю затіняли ряди однаково підрізаних дерев, а якийсь чоловік саме займався опалим листям. Тут усе мало залишатися чистим і охайним. Навіть бруківка.