Була невисокою, трохи навіть в тілі та рудавою. На зустріч одягнула звичайну невибагливу сукню, оздоблену тільки легеньким гаптуванням на манжетах і по коміру. Сукня, згідно із найновішою модою, мала чимале декольте, тож Альтсін відразу зміг зрозуміти, чому Санвес називав її Сонечком. Ластовиння було всюди, й вона не робила нічого, щоб його замаскувати. На мить він замислився — а чи це не якась форма образи? Абиякий одяг, відсутність макіяжу, ледве заплетене волосся. І очі, в яких кипіло презирство й абсолютна, стримувана лише напруженням волі, лють. Якби вона могла, то, напевне, наказала б просто побити його й викинути за двері.
— Які б звичаї людина не принесла з провінції, — почав він, не зводячи з неї погляду, — вони мають поступитися науці, яку вона отримує у великому світі.
Кілька ударів серця вона дивилася йому просто в очі.
— Так, — промовила тихо. — Вочевидь. Мати претензію до посланця — це все одно, що жалітися на вітер, бо той дме, або на дощ, бо той ллється на голову.
Нахилила обличчя до лівого плеча, чарівним, дівчачим рухом заклала волосся за вухо.
— Я майже можу собі це уявити: молодий, шляхетний і дурнуватий парубок, висланий у Понкее-Лаа, бо в родинному маєтку йому ледве вистачає на хліб. Третій або ж п’ятий син, що не має шансів на те, щоб успадкувати шматок землі; він шукає знайомих або родичів, які можуть рекомендувати його комусь у Високому Місті. І він намагається триматися правил, поводитися гонорово й поштиво. Якби тут досі владарював Меекхан, то він, напевне, потрапив би до війська або ж став високим урядником, але зараз ці шляхи зачинені. Тож треба знайти протектора. Схилити голову, поцілувати руку в перснях якогось нувориша, що купив собі титул ледве з покоління тому, заробивши на торгівлі тюленячим салом або ще якомусь паскудстві. Стара шляхта паршивіє, а нові власники міста мають чимало втіхи з того, що бачать синів знаменитих родів, які протирають стільці у приймальнях.
Вона сіла за стіл, взяла в руки стопку листків і почала ними обмахуватися.
— Тобі оце не важко? Кланятися торговцям? Приховувати власне прізвище? Знаходити самотніх жінок, аби їх шантажувати? — вона посміхнулася, і в тій посмішці виблискував кинджал. — По правді кажучи, аби я мала обирати між таким позбавленим честі кар’єристом і вуличним злодюжкою — то обрала б злодія. Вони поштиві й мають відчуття честі.
Він знову глянув їй просто в очі.
— Але ж ти саме так і робила… — він зробив коротку паузу, — …пані.
Папери випали з її рук, посмішка зникла. Ластовиння стало помітнішим на вкритій смертельною блідістю шкірі.
— Звідки?.. — прошепотіла вона. — Ні… неважливо… Граф має чимало людей та засобів. То чого він бажає? Ні, не кажи, я здогадаюся сама. Я маю шпигувати для нього? Прийняти пропозицію Ґлаверії-ґур-Дурос і підтримати її чоловіка? Досі я не мішалася в політику, але, може, зараз настав найкращий для цього час?
Вона різко підвелася й рушила в бік вікна.
— Але ж все Високе Місто говорить про союз між людьми графа й Виссеринами; люди говорять про великі зміни, — продовжила вона, стоячи спиною до нього та вдивляючись у сад. — Цехи й гільдії з Низького Міста шлють петиції та скарги, добиваючись, щоби їхні люди присягнули на місце в Раді, але на цю присягу має погодитися більшість. А тепер їх шестеро проти п’яти, а граф і його нові союзники результативно блокують відповідну ухвалу. І всі очікують, що вони скористуються ситуацією, щоб ввести власні порядки. Згідно із законом…
Вона глянула на нього, наче перевіряючи, чи він слухає, та повернулася до споглядання видів за вікном.
— Всі знають, що граф Терліх і барон Арольг Виссерин мали зняти двері в своїх резиденціях, бо ті й так не зачинялися. Стільки клієнтів, петентів і приятелів, які раптом знайшлися після багатьох років відсутності. Ті, що як я, трималися осторонь від політики, ті, що наче прапорці на вітрі підтримували то одних, то інших, і навіть деякі люди ґур-Доресів — усі раптом вирішили, що бажають… ні, мусять пливти на тому ж кораблі, що й нові володарі. Хоча, якщо я не помиляюся, дід барона був звичайним піратом, який купив собі на старість титул за награбоване золото. Ех, людські долі. Але я не про це мала говорити. Я запитую себе, — вона завагалася, театрально дивлячись на нього, — чи не буде тепер дивним, якщо я попливу за течією? Як відреагують люди гур-Доресів, якщо я запропоную їм приязнь і підтримку тої миті, коли всі, навіть найбідніші каналії, припадають до ніг Терліха й Виссеринів, га?