Баронеса відвернулася від вікна й глянула на нього прямо, знову схиляючи голову до плеча й по-дівочому всміхаючись. Він впіймав себе на тому, що намагається прикинути її вік. Здавалося, їй двадцять п’ять чи двадцять шість років. З того, що він знав, їй було тридцять п’ять. Її вистачало на найкращі омолоджувальні послуги, навіть магічні, але очі не брехали. Вони були старші, ніж обличчя. Десь під черепом у нього почувся тихий голосок: «Пам’ятай, що ти розмовляєш із жінкою, яка могла би бути твоєю матір’ю».
Він скривився.
— Я мав образитися через ту «каналію», пані? Мав червоніти, затинатися й перепрошувати? А може, я повинен вийти з твого дому, грюкнувши дверима? Я надто багато часу провів у Понкее-Лаа…
Вона обірвала його порухом долоні.
— Тепер я чую. Навіть акцент у тебе не такий. Не з Високого Міста, — вона раптом примружила очі, притиснула руки до грудей. — Кажуть, що граф наймає вбивць з Ліги Капелюха, вбивць, які…
Вона раптом зблідла, похитнулася та сперлася на бюро. Він мимоволі зробив крок уперед, простягаючи руку, але її удавана втрата свідомості перетворилася на атаку. Блиснув вихоплений з-за пазухи кинджал, Альтсін ледве зумів ухилитися, а вона міцно копнула його, схибивши на волосину, і миттю, одним рухом, вдарила розчепіреною долонею в очі.
Він перехопив її в останню мить, смикнув з усіх сил, вибиваючи з ритму, підтяв ноги. Баронеса мала впасти, але просто відштовхнулася від бюро й горизонтально тяла кинджалом, тримаючи зброю зворотнім хватом. Він ухилився, а вона перекинула зброю в іншу руку та завдала уколу, який засоромив би більшість портових зарізяк.
Він відстрибнув, потягнувшись до піхов на передпліччі по свій кинджал. Зазирнув у її очі й знову почув у голові тихий голосок. Обережно. Не знав, що його більше непокоїть: вправність, із якою вона тримала зброю, чи холодний спокій в її погляді. Вона не боялася. Знала, як користуватися кинджалом, а до того ж, схоже, оцінила його вміння як надто слабкі, щоб він міг по-справжньому їй загрожувати. Якби було інакше — вже давно кричала б на повне горло про допомогу. Він відступив ще на два кроки, підкотив широкий рукав і заховав зброю.
— Він ніколи не казав, що ти вправно володієш ножем, Сонечко, — сказав спокійно.
Вона закліпала, спіймана зненацька і, здавалося, вперше почувалася виразно розгубленою.
— Що ти сказав?
— Вибач, пані, якщо це надто особисте прізвисько, — цього разу він вклонився дещо нижче, ніж попереднього. — Приятель дав мені його через свою неуважність. Я не думав, що доведеться це відкрити.
Крижаний контроль зник з її очей. Вона ще не довіряла йому, але, схоже, вирішила довідатися більше, перш ніж вирішить, що з ним робити.
— Я думала, що Черв’ячок мав коротшого язика… — споглядала за його реакцією.
— А я думав, що ти звеш його Блошичкою. Хоча, клянуся всіма богами, не знаю, чому саме так.
Вона поволі опустила руку з кинджалом.
— Хто ти?
— Я знав Санвеса. Багато років. Я бачив, як він помирав.
Вона сховала кинджал за корсет, усілася за бюро.
— Залишайся там, де стоїш, — сказала. — Якщо зробиш крок — я викличу стражників.
— Стражників, пані? Та ти сама собі даси раду.
— Це лише Танець Метеликів. Батько наглядав, щоб я його опанувала. Наука бою ножем, дзеркальцем, свічником, шпилькою для волосся, — вона видула губки в удаваній легковажності. — Він завжди повторював, що коли не допоможуть стражники й пастки — то залишаєшся лише ти й те, що в тебе є під рукою. Лише стара аристократія досі культивує це мистецтво. Нуворишам достатньо махати мечем… Як тебе звуть? А може, краще, як мені до тебе звертатися?
— Альтсін Авендег.
— Популярне ім’я й прізвище. Воно також часто зустрічається і серед провінційної шляхти. Род Авендегів має землю на північ від міста, інша його гілка — на сході, якесь відгалуження, начебто, відійшло в Імперію разом із відступом армії. Ти їхній родич? — Мені про таке нічого не відомо. Це важливо?
— Ні… скоріше ні. Чого ти від мене очікуєш?
— Мабуть… нічого, пані. Я лише хотів поглянути, хто та жінка, яка так багато значила для Санвеса.
Вона заплющила очі, завмерла.
— Багато? Ти впевнений?
— Ти знаєш, ким він був? Альфонсом, коханцем за гроші. Зазвичай він дарував… увагу двом чи трьом дамам одночасно. І запевняю тебе, що він умів робити це так, що кожна з них була впевнена в його вірності.
— Зазвичай?
Вона поставила це питання пошепки, а її повіки були досі заплющеними.
— Так. Він змінився, коли познайомився з тобою. Була лише ти. І він не хотів, щоби ти сплатила його борг. Я довго не міг зрозуміти, чому так. Він ніколи не мав мук сумління перед тим, аби його… — Альтсін на мить шукав відповідне слово, — …аби його…