Выбрать главу

— Коханки?

— Так, коханки. Аби вони повертали гроші, які він програвав. Сприймав це як щось природне. Але в цьому випадку відмовився просити в тебе гроші.

— Може, він просив, але я відмовила, бо сума була завеликою?

— Він не просив, бо йому було соромно. А соромитися можна лише перед тим, чия думка для нас важлива.

Вона розплющила очі, вони були вологими й сумними.

— Я сплатила б його борг, незважаючи на ціну. Він повинен був мені сказати… Тоді… тоді його не затовкли б, наче тварину.

— Може й так, — байдуже зізнався хлопець. — Хоча мені здається, що барон надто добре все спланував, аби щось можна було в тому змінити.

— Евеннет, — просичала баронеса, й на мить Альтсін знову побачив її такою, як хвилину тому, коли вона стояла з кинджалом у руці: холодною, зосередженою та небезпечною.

— Так. Евеннет-сек-Ґрес. Вважаю, що це він за цим стоїть.

— Правильно вважаєш, — вона кивнула, все ще маючи вогонь на дні очей. — Він крутився навколо Санвеса десь із місяць. Тепер я бачу, що він полював на нього, розставляв пастки, спокушав. Був… дуже приязним.

Альтсін опустив погляд і почав бавитися із фалдами манжета.

— Ти познайомила їх? — запитав байдужим тоном.

М’яке, болісне зітхання змусило його звести погляд на баронесу знову.

— Так. Я познайомила їх. Але ти маєш зрозуміти, — додала швидко, — що в мене — вільний дім. Я не зв’язана із жодною зі сторін у Раді, нікого не підтримую і не виступаю проти когось. Маю свою частку в кількох флотиліях, складах, верфях. У мене кілька виноградників за містом, що з року в рік дають чималий прибуток, а фінансова незалежність дозволяє мені не зв’язуватися із жодною зі сторін у цій нескінечній війні за владу над містом. Я нейтральна, і всі це цінують. У моєму будинку зустрічаються люди, які не кланяються одне одному на вулицях, не дозволяють контактувати своїм дружинам, дітям і навіть слугам. А коли вони отримують запрошення від баронеси Левендер, то приймають його без вагання, бо всі знають, що я подаю найкращі вина, що в мене найкращі музики і що я вдягаюся за останньою модою. Це в мене їхні дружини підглядають крій суконь, які вдягнуть на наступний бал, і стиль, на який вони накажуть перемеблювати свої резиденції.

Вона говорила тихо, швидко й трохи нескладно, а її долоні м’яли якісь документи, розкидані по столу.

— Не думай, що я дурнувата й не знаю, про що саме тобі йдеться. Мій дім потрібен, бо люди можуть зустрітися тут на нейтральній території. Інколи я отримую прохання від якоїсь зі сторін, щоб обов’язково запросити того чи іншого аристократа або купця. І тоді знаю, що повинна надати панству на якийсь час окрему кімнату. Чимало неофіційних умов були підписані саме в мене, не раз тут припинялися війни або починалися нові, — баронеса смутно всміхнулася. — Це ціна за нейтральність. Мені її дозволяють, бо я потрібна. Інакше їм довелося б зустрічатися опівночі в портових завулках. — Усмішка зникла, заміщена гнівною гримасою. — А тепер граф, схоже, бажає відібрати в мене це.

— Як?

— В останньому листі він висловився, що бажає — як це він сформулював — більшого залучення в долю міста. Написав, що відправить до мене посланця, який усе пояснить. Тож я наказала слугам впускати кожного шляхтича без монограм на рукавах, який з’явиться тут найближчими днями. Бо не думаю, щоб граф прислав когось офіційно.

Альтсін кивнув.

— Розумію, пані, але я питав не про це. Як він може змусити тебе слухатися?

Вона закліпала, виразно здивована.

— Ти не чув? Поки що невідомо, кого саме вбив Евеннет. Навіть ясновидці не змогли сказати, хто він. І слава богам, бо досі ніхто не пов’язує вбивцю-невдаху зі мною.

— Тільки з графом? — здогадався він.

— Так. Гадаю, що граф якось про це довідався. А якщо він тепер проголосить, що це мій коханець хотів його вбити… Тоді мені кінець. Моя нейтральність, моя воля зникнуть. Може, якщо мені пощастить, розминуся з петлею.

— Графу не довелося здогадуватися. Я готовий посперечатися, що це наш молодий барон усе йому розповів.

— Я не стала б на таке закладатися, — промовила вона й відразу заклопотано всміхнулася. — Вибач за поганий жартик. Не знаю, що мені робити. Ось-ось Терліх пришле сюди когось, й намагатиметься зламати мою волю, перетворити на служницю. І я ніяк не можу вибити зброю з його руки.

Злодій закивав, мружачи очі. Роздумував.

— Коли я заходив у Клавель, стражник впустив не мене, а одяг. Дивився лише на шовк і атлас… Я готовий закластися, що аби йому наказали мене описати, то він згадав би, може, лише колір волосся… Не… не переривай, пані. Санвес провідував тебе раз на кілька днів. Інколи й рідше, так?