Альтсін звів погляд, наштовхнувшись на дивовижно зосереджений погляд. Незважаючи ні на що, вона була донькою Високого Міста. Знала інтриги й підступи від тої миті, як їй перерізали пуповину.
— Так.
— Переважно ввечері?
— Так.
Вона не зарум’янилася, хоча він трохи на це розраховував.
— Твої слуги лояльні?
А ось тепер її щоки зарожевіли.
— Дехто з них працює на мою родину вже п’ять поколінь, я всіх знаю по іменах і прізвищах, — відповіла вона поволі, таким то-ном, наче він тільки-но поставив під сумнів гармонію саду, що оточував її садибу.
Альтсін помовчав.
— Якби… — почав він поволі, намагаючись ухопити думку. — Якби в твоєму товаристві з’явився якийсь довговолосий блондин у шовках, якого ти називала б Санвесом… Хоча б раз, або — краще — якби помітили, як ти йдеш із ним вулицями, здалека, але так, щоб не було сумнівів, що це…
— Все ще він? — підхопила вона. — І що потім?
— Ти влаштуєш йому гучний скандал при свідках і проженеш його геть. Цей новий Санвес — він не може бути кимсь з Понкее-Лаа, бо граф міг би намагатися знайти його. Але ти казала, що маєш винниці й садиби. Знайди когось, хто схожий на нього, нехай приїде сюди на день, а потім зникне. Знаєш когось такого? Лояльного й мовчазного?
Вона прикрила очі, а між брів з’явилася чарівна зморшка.
— Знаю, — кивнула за мить. — Але мине принаймні три дні, перш ніж він дістанеться Понкее-Лаа.
— Це не проблема. Капризуй. Коли Терліх пришле людину, відішли її під будь-яким приводом. Поки він іще не зробив свого ходу, якого можна було б боятися. Поводься так, наче Санвес живий, а вся справа тебе не стосується.
— Але він знає, що це Санвес намагався підкинути йому документи. Евеннет-сек-Ґрес йому сказав.
— Не думаю, — злодій нарешті зумів схопити думку, що тікала від нього. — Барон не може відкрито визнати, що його знав. Граф не дурень, він почав би щось підозрювати. Сек-Ґрес, скоріше за все, лише згадував, що обличчя вбивці здалося йому знайомим, або що він бачив когось схожого, хто виходив із твоєї резиденції. Не визнав, що зустрічався з Санвесом і грав із ним в кості. Якщо ти поводитимешся так, наче вся справа тебе не стосується…
Вона мовчала, уважно приглядаючись до нього. Це вже не була налякана жінка у відчаї; не була й тією, хто вирішила, що він убивця й шантажист. Перед ним стояла аристократка з Високого Міста.
— Чому? — промовила вона нарешті. — Чому ти це робиш? Ти ризикував більше, ніж вважаєш. Якби не шантаж графа, ти б, скоріше за все, взагалі не зумів би ввійти до мого будинку, а якби цетобі все ж вдалося, то як пролазу з Низького Міста я віддала би тебе в руки стражників. У тебе й справді акцент вихованця порту. Санвес розповідав мені, що йому знадобився рік, щоб позбутися його, хоча час від часу він розважав мене, показуючи, як ви говорите. Знаю, — вона звела долоню, коли він відкрив рота. — Знаю, я надто багато розмовляю. Мені йдеться про те, заради чого ти ризикуєш головою? Він, вибач, не згадував тебе ні разу. Звідси я роблю висновок, що ви не були близькими друзями. Я тепер маю два виходи: дослухатися до твоїх порад, вдати, що Санвес живий, розіграти комедію із розривом з коханцем та забути про всю цю історію. Або ж намагатися відігратися на бароні. Але я маю знати, що тобою керує. Тож?
Вона нахилила голову набік, вичікувально дивлячись на нього.
— Ми не були друзями, — визнав Альтсін. — Хоча ми й виховувалися разом у порту, а це чимало значить. Там потрібні люди, які можуть прикрити твою спину. А я мав гарантувати його безпеку. Вивести з міста й заховати на якийсь час. Я не зумів — і він тепер мертвий. Тож почасти це й моя провина. До того ж, я бачив, як його товкли палюгами на смерть, наче шаленого пса. Я не можу цього так просто залишити.
— Тож — помста?
— А це поганий привід?
— Ні… — вона посміхнулася самими губами. — Це дуже добрий привід.
Досить із неї й цього. Альтсін усе одно не мав наміру розповідати про той крижаний гнів, який випалював йому вени за кожним разом, коли він згадував тіло, що лежало на землі, або Санвеса, який безпорадним жестом прикривав собі голову. Тут не йшлося лише про те, що його затовкли, наче собаку. Йшлося про те, що доля Санвеса була вирішена, перш ніж його виявили в резиденції графа. Перш ніж він увійшов до тієї резиденції. Ба більше, навіть тієї миті, коли вони розмовляли перед муром Клавеля, Санвес уже був трупом, бо хтось вирішив, що його смерть щось полегшить у справах того «хтося» в місті. А на таке ставлення не заслуговують навіть найпаршивіші жебраки.
Але він не мав наміру цього говорити, бо аристократка в скількись-там поколіннях, яка від самого народження крутилася в інтригах Високого Міста, ймовірніше так би його не зрозуміла.