Він похитав головою.
— Ні. Я не випущу його з рук і не довірюся якомусь посланцю. Зрештою, я готовий закластися, що граф нині отримує десятки, а може, й сотні листів щоденно. Це доволі… непевний спосіб. Якщо капшук десь загубиться — ми втратимо останній слід між сек-Ґресом і всією його інтригою.
Вона кисло посміхнулася.
— Непевний? Ти хотів сказати «дурнуватий» або навіть «боязкий», правда? Знаю, знаю. Тепер, коли виявилося, що граф не пов’язує мене із Санвесом, я могла б відійти від усієї цієї історії без жодної проблеми. Досить і того, що я розіграю комедію із двійником і організую цей прийом так, щоб задовольнити Терліха. Так я отримаю сильного приятеля і, хтозна, може, навіть захисника, — жінка нахилила голову набік і накрутила на палець рудий локон. — Може, я навіть стала б його… організаторкою прийомів, бо тепер йому доведеться робити їх частіше. Це дало б мені позицію, про яку я досі навіть не мріяла. Навіщо мені якась дурнувата помста?
Вона посміхнулася ширше, змірюючи злодія уважним поглядом.
Незважаючи на, здавалося б, легкість, із якою вона це говорила, її погляд залишався непорушним і уважним. Альтсін кивнув: і справді, вона втрачала набагато більше, ніж він.
— Авжеж, — відповів він посмішкою, настільки ж широкою, наскільки й штучною. — Проте справа не в графі, а в бароні сек-Ґресі. Якби ти це так залишила — яку мала б впевненість, пані, що якось Евеннет не надішле тобі листа чи посланця із відомістю, після якої ти станеш заручницею його доброї волі?
— Це правда, — визнала вона. — Але якби мала капшук, то, може, він не насмілився б відкрито мене звинувачувати? Віддаси його мені?
Він вишкірився ще ширше.
— Авжеж, ні. Він у безпечному місці. Тут я міг би його зненацька випустити з рук, намагаючись витягнути ножа з-за спини.
— Ти мені не довіряєш, — ствердила вона більше весело, ніж обурено. — Чому?
— Бо ти мала кілька днів, щоб вигадати якийсь план, а пропонуєш найпростіший та найбоязкіший, — Альтсін стенув плечима. — Бо ми, люди з Низького Міста, наперед не довіряємо вам — людям із Високого. Переважно тому, що це ви ввели розподіл на Низьке й Високе. Я бачив перед твоєю резиденцією шістьох вартівників замість одного, як це було останнього разу. Ну й, вочевидь, я добре знаю, що ти можеш втратити більше, ніж я, а Санвес був лиш іграшкою, коханцем, яких у тебе чимало. Насправді це не твоя помста.
Дивився їй просто в очі, намагаючись не кліпати. Шукав… гніву, злості, болю? Презирства чи зверхності. Хоча б чогось, що дозволило б йому оцінити, як сильно баронеса готова ризикнути.
Вона кліпнула першою. Раптом очі її стали скляними й вологими. Вона стиснула кулак.
— Вийди, — кинула коротко.
— Але…
— Вийди негайно й не повертайся, поки я тебе не покличу, — вона розвернулася до хлопця спиною. — Або ж я викличу тих шістьох вартівників. Ну ж бо!
Він вийшов, старанно зачинивши двері. Сперся об стіну, склав руки на грудях. Служниця, що проходила повз, кинула на нього короткий погляд, але відмітивши його шовки й оксамити, опустила позір і побігла далі.
В резиденції панувало відчутне пожвавлення. Всі, від хлопців на побігеньках до якогось здоровила в лівреї першого лакея, бігали туди-сюди, носячи якісь папери, пакунки, кошики, а інколи навіть меблі. На перший погляд здавалося, що баронеса готувалася виїжджати з міста. Але якщо вона мала за кілька днів перетворити стару резиденцію Терліхів на місце для балу, то мала скористатися тим, що було під рукою. В цьому випадку — обстановкою власного будинку. Нарешті двері розчинилися.
— Увійди.
Цього разу це вона всілася за бюро.
— Мовчи, — кинула, ледве він переступив поріг. — Не говори, якщо я тебе не запитаю. Не стався до мене зверхньо або із насмішкою. Досі я вибачала таке, бо знаю, чому ти так поводишся. Ти виріс на вулицях і в порту, скуштував жорсткого життя, обманював, крав і вбивав, щоб вижити. Але ти вважаєш себе кимсь кращим і мудрішим, людиною з більшим досвідом. Санвес у цьому був схожим на тебе. Така ж мішанка з відчуттів приниження, нахабства й гніву. Але те, що я приймала в ньому, неможливо прийняти в тобі. Я й за менші провини наказувала хльостати людей та викидати їх на брук. Але не думай, що все в своєму житті я переводжу на гроші та інтерес. Розумієш?
Він придивився до неї уважніше. Власне, вона не змінилася. З’явилося лише трохи темних кіл під очима, на дні яких тепер горів крихітний вогник. І злодій не бажав розпалювати справжнє вогнище.
— Так, пані. І що ти плануєш?