Почалося, здається, звичайно. «Здається», бо Альтсін не мав і зеленого поняття, як починаються такі прийоми. На початку його коротко й стисло відрекомендували графу, який у відповідь на тренований уклін ввічливо кивнув, а тоді баронеса залишила Альтсіна в кутку зали й заборонила виходити звідти. Він був як прохач, а такі не вітають гостей у дверях поряд із господарем і господинею. Тож він слухняно став там і роздивлявся.
Граф Терліх був точнісінько таким, як Альтсін собі уявляв. Високий, худорлявий, із шпакуватою гривою, що спадала на плечі, та з поставою колишнього військового. Короткий погляд, яким він окинув злодія, був уважним та оцінюючим, а Альтсін відразу набрав певності, що господар відмітив його присутність, зацікавився ним і пізніше захоче з ним порозмовляти. Повторив собі подумки серію банальностей та брехні, яким навчився і які раптом здалися йому винятково поганими. Граф не задовольнився б абичим, тож єдиною надією було те, що у випадку виникнення проблем баронеса поспішить злодію на допомогу.
Дарвенія Левендер виконувала функції неофіційної господині. Вона стояла поруч із графом у блідо-рожевій сукні з високим комірцем. Тонші за павутиння шовкові рукавички, пудра, що маскувала ластовиння, майстерний макіяж, зачесане у високий, проткнутий шпильками кок волосся, очі, що блищали, наче зорі й та вуста, розтулені в дівочій усмішці. Вона відрізнялася від людини, з якою він познайомився кільканадцять днів тому настільки ж, наскільки військова галера, що йде на параді, відрізняється від купецького холька, який входить до порту по кількаденній боротьбі зі штормом. Вона могла б спокусити, причарувати й обкрутити навколо пальця будь-якого чоловіка в залі. Судячи з поглядів, якими дивилися на неї жінки, що прибули на бал, всі аристократки знали про це й наперед ненавиділи її.
Садиба роду Терліхів пам’ятала часи, коли все, що було більшим за курник, будували, аби воно могло витримати облогу. Садиба мала три поверхи, кам’яну вежу, яка шкірилися в небо своїми зубцями, а її вхідні двері були потужними, наче ворота міських брам. Злодій, входячи, мимохідь звертав увагу, що зовнішні стіни мають товщину принаймні чотири стопи, а каміння в них оброблено надзвичайно майстерно. Але пізніше будинок кілька разів перебудовували, про що свідчили явно збільшені вікна й сліди від захисних стін у бальній залі, замість яких тепер тут стояли кільканадцять колон. Але навіть у теперішній своїй формі зала була замалою для стількох запрошених гостей. Їх мало прийти добряче за сотню, а до того ж очікувалося принаймні тридцятеро слуг, кільканадцятеро музик і чимало народу, чиїх функцій Альтсін не міг вгадати. Коли з’являться всі запрошені, тут стане по-справжньому тісно.
Під стінами були розставлені столи, але без лавок чи стільців. Через малі розміри залу, прийом мав відбуватися навстоячки, а особи, що прагнули відпочити, могли скористатися з кількох менших кімнат, що були обставлені м’якими софами й невеличкими лампами, що давали легкий напівморок. Окремі двері вели до кухні, приміщень для слуг та інших частин резиденції. Поки що при жодних із них Альтсін не помітив ані стражників, ані навіть слуг, які могли б завертати гостей, тож, схоже, граф не мав нічого проти того, щоб прибулі розійшлися по його садибі. Або ж він вважав, що в головній залі будуть відбуватися настільки цікаві речі, що ніхто із запрошених не відмовиться від участі в них. Та якщо ранг зустрічі був насправді таким, яким його безперервно вбивала до його голови баронеса, то, схоже, всі й так зосередяться навколо господаря, як зграйка риб-лоцманів навколо великої акули.
Гості прибували групками, і навіть якщо слуги не оголошували гучними голосами прізвищ кожного, хто входив, Альтсін все одно зорієнтувався б, хто яке займає місце в ієрархії міста. Досить було й того, як саме гість вітався із хазяїном.
Родичі Терліхів і їхні близькі союзники входили до зали в одежі яскравих барв, усміхнені, променисті й радісні, а монограми на їхніх комірцях і манжетах блищали золотом та сріблом. Граф дарував кожному широку, щиру усмішку і часто промовляв кілька жартівливих слів. Всі просто випромінювали щастя і впевненість.
Так само було і з Виссеринами. Хоча господар присвятив трохи більше часу, ніж того потребували правила, самому лиш Арольгу та його дружині, вони поводилися так, наче все навколо належало їм. Майже відразу після входу вони змішалися з Терліхами. Всю залу наповнював шум вільних розмов, сміху та брязкоту кришталевих келихів. Нові володарі міста почувалися більш ніж впевнено.