А от коли з’явився Ферлес-Гур-Дорес, Альтсін уперше в житті побачив, як менш ніж за половину удару серця западає цілковита тиша. Навіть слуги, що ходили між гостей, затрималися на мить, кидаючи швидкі погляди в бік входу. Ґур-Дорес прибув у супроводі дружини, двох синів і кількох наближених до нього людей або ж найсміливіших родичів. Усі вони з голови до ніг були вдягнені в чорний оксамит — навіть монограми на манжетах були вишиті чорною ниткою. Злодій, побачивши їх, відчув щось схоже на подив, змішаний зі співчуттям. Якщо він добре розумівся на пануючих у Високому Місті звичаях, Ферлес-ґур-Дорес не мав великого вибору: міг тільки відмовитися від запрошення, що прирівнювалося б до визнання того, що він мав щось спільне із замахом на життя Терліха, і що було б сприйняте як офіційне виголошення війни графу та Виссеринам.
Альтсін чудово знав, що більшість війн між членами Ради насправді точиться в Низькому Місті. Це там знаходилися доки, кораблі й склади, які раптом починали масово палати, це там капітани, які служать не тим родам, тонули в каналах, випивши кухоль пива, а магазини й майстерні раптом зачинялися, бо їхній власник боявся з’являтися на роботі. Баронеса мала рацію: Високе та Низьке Місто — це квітка та стебло, а зіткнення можних полягали, головним чином, у спробах розрізати цей зв’язок. Під час такої війни гільдії злочинців і вбивць з Низького Міста заробляли чимало грошей, наймаючи своїх людей тому, хто краще платив. А кінцевий удар відбувався, коли одна зі сторін була вже майже зруйнованою, коли квітку відрізали від життєдайного коріння й коли ті, хто програвав цей бій, не мали грошей, аби оплачувати слуг, стражників і чаклунів, які накладали б охоронні закляття. Власне, тоді, вночі, коли рештки колись потужного роду, який тепер віддавав владу іншим, сиділи в темній, напівпорожній резиденції, приходили вбивці, озброєні Поцілунками Клег. Альтсін чув від Цетрона, що саме так п’ятнадцять років тому закінчив Канерд Лафренес, який займав місце в Раді перед графом Терліхом.
Може, саме тінь цієї смерті тепер ставала перед очима всіх гостей, які мовчки дивилися на вхід ґур-Доресів. «Схожі на зграю акул, які дивляться на групу морських корів, що впливають на їхню територію», — подумалося йому. Він міг би закластися, що Ферлес-ґур-Дорес наказав синам і дружині вдягнути кольчуги під їхні чорні атласи.
Недвижність зламала баронеса Левендер. Вона чарівно підпливла до Ґлаверії-ґур-Дорес і, посміхаючись та про щось солодко щебечучи, цьомкнула повітря поряд із її щоками, а граф Терліх простягнув до прибулих руку. Тінь смерті розпорошилася, а тишу відігнав дзвін кришталю й шум розмов. Страту відклали на пізніше.
Злодій нишком придивлявся, як ґур-Дореси — пляма чорноти серед моря пастелі й золота — пересуваються в куток. Ніхто їх не затримував, але ніхто й не зачіпав. Вони наче знаходилися самі в залі. «Зате всі смаколики — їхні», — задзижчала йому в голові злостива думка, — «бо стіл, до якого вони підійдуть, відразу спорожніє». Утім насправді вони не були важливими — просто їм призначили роль поміж трофеєм і пригнобленою жертвою. Так ставилися до вождів підкорених варварських племен, коли везли їх, скутих ланцюгами, до міста й наказували дивитися на тріумф своїх переможців. Ґур-Дореси могли лише дивитися, як влада в місті випадає з їхніх рук. Але вони залишалися лише цікавинкою, додатком. А Альтсін чекав на головну страву.
Евеннет-сек-Ґрес з’явився останнім, і злодій поставив би все, що вкрав до цієї пори, на те, що це було ретельно сплановано. Завдяки цьому його прибуття не можна було не помітити. Ба більше, тиша, яка запала тої миті, коли шляхтич переступив поріг, була навіть глибшою за ту, яка супроводжувала прихід ґур-Доресів. Але вона мала зовсім інший присмак. Так Терліхи й Виссерини вітали свого героя. Коли молодий барон зупинився біля входу, мало не всі, починаючи від графа та закінчуючи слугами, виконали легенький уклін в його бік.
Альтсін стирчав у тінях під стіною та споглядав на це. Барон здавався молодшим, ніж був насправді. З того, що чув злодій, йому було за двадцять п’ять, хоча на перший погляд мало хто дав би більше двадцяти. Блакитні очі, світле волосся, зв’язане в недбалий хвіст, довгі, вузькі долоні. До того ж худорлява фігура і — що можна було помітити, коли він пішов у бік графа, — рухи танцюриста чи професійного фехтувальника. А ще одяг: білосніжна шовкова сорочка, такого ж кольору атласні штани й високі чоботи з фарбованої в перлинну білість шкіри. Золотий пояс, ґудзики й застібки на чоботях. Білість і золото — символ простоти, щирості й відваги, якщо злодій правильно розумів звичаї Високого Міста. Жодної зброї на виду.