— І як вам подобається наше місто, капітане? — питання почулося несподівано, наче Евеннет-сек-Ґрес за одну мить забув про свого супротивника. Важко було краще виразити презирство до співрозмовника. Альтсін побачив, на обличчі старшого шляхтича недовіру, змішану зі злістю.
— Не повертайся до мене спиною, сек-Ґресе… — просичав він.
— Досить, — блондин легенько посміхнувся. — Як то кажуть, стара шляхта ніколи не називає імені нелюбої особи чи свого ворога, але таке випинання свого шляхетства може спровокувати питання: «А що ти бажаєш приховати, ґур-Доресе?». А я зараз хочу порозмовляти з капітаном Кланном, ґур-Доресе. Але якщо ти відчуваєш себе ображеним моєю поведінкою, є спосіб, аби ми вирішили це як гонорові люди. Вочевидь, я буду цілком задоволений, якщо ти пришлеш замість себе свого старшого сина. Його вірші такі кепські, що я із приємністю зроблю світу прислугу, навчивши його шанувати поезію.
Більшість із тих, хто зібрався навколо, пирхнули сміхом, а біля Ферлеса-ґур-Дореса раптом опинилося кілька юнаків у одязі, позбавленому монограм. Старший шляхтич був рішуче, нехай і ввічливо, відправлений у куток, до решти родини.
— Люди графа, ви вже звернули на них увагу, капітане? Крутяться залою. Вже пару місяців завжди супроводжують господаря, але ні з ким не розмовляють і не зав’язують жодних знайомств. Така собі неофіційна особиста охорона. Що ви думаєте про цей звичай?
— Начебто на півдні Меекхану кожен є шляхтичем. Навіть багатий купець ходить із власним охоронцем, який за потреби стає замість нього на поєдинок.
Блондин широко усміхнувся.
— Я також про це чув. І саме тому Імперія має впасти. Країна, в якій шляхта — цвіт і крона суспільства, — боїться за власну шкіру, приречена на поразку. Особливо якщо боги, що дарують військове щастя, не знаходять там належної пошани. Володарка Війни, Володар Битв, Господар Сокири. Всі вони мають у Меекхані свої храми, але ці храми малі та скромні. Надто малі та скромні, як на мій погляд. А як воно в Ар-Міттарі? Реаґвир вже зайняв там належне йому місце?
Альтсін усміхнувся і звів брови. Краєм ока побачив пляму рожевого, але баронеса, схоже, не могла йому допомогти.
— В якому сенсі?
— Ну як же ж? Я питаю, чи, як і в Понкее-Лаа, Храм Володаря Битв отримує кожного року все нові загони вірних?
— Я моряк, бароне, — злодій ухилився від відповіді. — Я сподіваюся на опіку Ґанра й Аелурді більше, ніж на опіку Реаґвира.
— Близнята Морів. Як я міг про них забути. Їхні жерці надалі щомісяця, незважаючи на погоду, пропливають океаном три милі?
— Так. Як наказує звичай.
— Ха. В такому випадку жерці Реаґвира повинні б увесь час тренувати тіло й душу до бою, хіба ні? Повинні бути майстрами фехтування й чудовими стратегами, не вважаєш?
— Може, й так, — погодився він обережно.
— Начебто храми мають бути начиннями, що чекають, коли бог забажає об’явитися світові як авендері. Тому тіла жерців повинні залишатися в найкращій формі. Як вважаєш, Реаґвир був би нині задоволений своїми слугами? Чи мав би він великий вибір, якби хотів заповнити людське тіло, поєднавшись із чиєюсь душею?
Альтсін пригадав більшість ієрархів з більшості храмів.
— Гадаю, що якби Реаґвир мав обирати, то не знайшов би серед своїх жерців надто багато гідних для такої честі.
— Бо вони надто дурнуваті, товсті й лякливі, щоби бігати зі зброєю по полях битв?
— Власне.
— Тож ти, міттарцю, стверджуєш, — барон раптом підвищив голос так, що вся зала притихла, — що жерці Реаґвира в нашому місті — це банда товстих і боягузливих тупаків? — він виразно акцентував на кожному слові. — То може, весь Понкее-Лаа для тебе — це місто дурнів і смердюхів із заячими душами?
Альтсін відкрив рота та якийсь час не міг видавити з себе ані слова. Де подівся той приятельський і ввічливий шляхтич, який підійшов до нього кілька хвилин тому? Тепер Евеннет-сек-Ґрес тремтів від обурення — справжнього чи удаваного — навпереміну то блід, то червонів. І було зрозуміло, що лише повага до господаря стримує його від того, аби кинутися на злодія.