З-за його спини вийшов сек-Ґрес. Замінив білий шовк кольчугою з короткими рукавами. Вона виблискувала сріблом, наче її зробили із замороженої ртуті. Під кольчугу він одягнув шкіряну куртку. Граф продовжував:
— Барону, як людині шляхетної крові, також належить і вибір зброї. Евеннет-сек-Ґрес вирішив, що це будуть палаш для двобоїв і кинджал, зброя, схожа на ту, до якої звик капітан галери.
Натовп зашепотів із задоволенням. Їхній герой виявився шляхетним і праведним, не хотів використовувати перевагу походження, щоби обрати кращу для себе зброю. Схоже, на них чекало цікаве видовище.
Принесено мечі й кинджали. Альтсін демонстративно махнув обома руками: довгий клинок був важкуватий для нього, зате ко-ротший пасував, наче влитий. Кинджал був добре збалансованим, із солідним руків’ям та широкою Гардою, із кількома зубцями, щоб ловити ними зброю противника.
Мимохідь він зауважив, що і палаш, і кинджал мають закруглений кінчик. Це була зброя для поєдинків шляхтичів, у яких необов’язково йшлося про те, щоби вбити противника. Ними, зрозуміло, можна було завдати результативний укол, але це вимагало б значно більшої сили, ніж якби вони билися нормальними клинками. Зважаючи на кольчугу й шкіряний панцир барона, злодій мав надто малі шанси на те, щоби завдати вбивчого удару. Така собі мала брехня, щоб напевне виграв той, хто повинен.
Наче не досить було вже різниці в уміннях.
Після поданого знаку вони встали один навпроти одного, права нога розташовувалася попереду, ліва рука — збоку, довший клинок — до противника, коротший приготований для парирування.
Граф встав поміж ними та здійняв руку, забубонівши:
— В ім’я Реаґвира, починайте, — і відступив у натовп глядачів.
Альтсін намагався перехопити погляд барона, але той, здавалося, взагалі на нього не дивився. Очі його були легко примружені, й він поволі набирав повітря в груди, наче зосереджуючись на власному диханні.
Стрибнув уперед без застереження, не зрадивши себе ані найменшим рухом. Завдав двох широких, легких і легковажних ударів, які міг легко перехопити навіть невмілий боєць. Альтсін відбив їх без проблем і відступив на пів кроку. І знову: стрибок, два удари, прості, наче шляхтич тренував базові комбінації в дитячій школі фехтування, і перерва. Другий удар злодій навіть не став блокувати, легко ухилився, знаючи, що клинок все одно його омине. І знову: два, потім іще два удари, догори, догори, вниз, поволі догори і з широким, не надто швидким замахом всією рукою. Він його навіть не тестував, а просто розважався. Досі тримав кинджал за спиною, наче був упевнений, що ним не доведеться скористатися. Альтсін двічі парирував, двічі ухилився. І все. Якщо барон не змінить стилю бою, двобій затягнеться до ранку й буде доволі нудним.
По четвертій атаці, такій самій повільній, як і попередня, глядачі видали кілька роздратованих сичань. Їм не подобалося. Вониприйшли за видовищем, за кров’ю на траві й перемогою дня над ніччю, а не за лінивим биттям одне одного шматком заліза. Евеннет-сек-Ґрес зупинився, зробив два кроки назад і безпорадно розвів руки з таким виразом на обличчі, наче говорив: «Що я можу, якщо він не бажає битися».
Досі не дивився на Альтсіна. Наче злодій був найменш важливим елементом всієї вистави. Його роллю було принести сюди капшук і дозволити, аби шляхетне панство мало свою хвильку розваги. Альтсін раптом зрозумів, що, як і Санвес, він був мертвим уже тої миті, коли вперше увійшов до Клавеля. Ну, може, трохи пізніше, коли баронеса зрозуміла, з ким вона має справу й вирішила використати його для власної гри. Коли він сидів під відкритим сонцем, попиваючи вино, коли вони планували, в якому одязі він піде на прийом, коли вона везла його сюди своїм екіпажем, він уже був трупом. Вони сприймали його не як супротивника, а лише як щура, який випадково перейшов їм дорогу. Як шкідника, смерті якого вони присвятять уваги не більше, ніж потрібно, щоб прибрати його труп.
А він брав участь в їхній грі з таким завзяттям, наче вважав себе за їх рівню. І тепер, згідно з правилами цієї гри, він повинен дати себе мальовничо вбити, краще за все — впавши з театральним стогоном до ніг барона й бризкаючи навколо кров’ю.
Молодий шляхтич нарешті глянув на нього, а точніше, що Альтсін зрозумів дуже точно, не на нього, а наче крізь нього. Дивився на одяг, на святкові шати капітана галери, наче злодій був пусткою, зітканою із закляття, на яке хтось навісив одяг. Для того, хто змагався за владу у Високому Місті, якийсь портовий злодій і справді не існував. Був фігурою не важливішою, ніж пішак на дошці, позбавленим значення й людяності. Насправді, в чому тепер Альтсін був упевнений, Евеннет-сек-Ґрес забуде про нього в ту мить, коли зітре його кров зі свого клинка.