— Мені таке відоме. Моя мати — не меекханка. Й хоча її рід нічим не поступається іншим, я неодноразово мусив відповідати на зачіпки й презирство від різних «вищих за мене». Так часто буває: чим менше хтось досягнув у житті — тим більше він підкреслює велич і значимість своїх предків, — Ловчий пошукав за спиною й докинув до вогнища кілька гілочок, вогонь стрільнув іскрами та весело затанцював. — Кілька разів бувало навіть так, що під час суперечок про велич і значимість родів мені довелося вжити аргументів трохи інших, аніж вроджена краса й привабність.
Вона не могла не усміхнутися.
Раптом відчула, як від неї відходить напруга, а виснаження після важкого дня нагадує про себе. Вона закуталася в попону та почала моститися на землі.
— Краще лягай спати. Перед світанком ми маємо вже бути на ногах.
— Ага. Ееее… Кайлін?
— Так, — пробурмотіла воно сонно.
— Добраніч.
— Добраніч, монаше.
* * *
Чвал.
Чвал крізь Урочище. Вночі, просто в імлу, просто в червону заграву, що шириться видноколом. Просто в смерть.
Її розбудив крик. Розпачливе, протяжне виття, що рвало нічний спокій на шмаття. Вона опинилася на ногах ще до того як розплющила очі. Шабля, вихоплена з піхов, пройшла пів кола та завмерла. Напасників не було. Не було й Ловчого.
Вона побігла в той бік, звідки долинав крик. Лея. Сиділа на землі, трималася за живіт і ревла. Навколо вже збиралися люди. Ласкольник присів біля дівчини та поклав їй долоню на чоло.
— Що сталося, Лею?
— Вони помирають.
— Хто?
— Дас, Кренна… Всі… Не встигли сховатися, а тепер всюди вогонь. Вони згоря-а-а-ать!!! — завила вона.
— Хто, Лею? Хто на них напав?
— Блискавки… в’їхали до міста вночі… озброєні… — дівчина дивилася в темряву загубленим поглядом, по її підборіддю текла слина. — Палили, вбивали кожного. «Вендор»… «Вендор» захищається, але вони не намагаються його штурмувати… Вбивають усіх у місті.
Ласкольник звівся. Обличчя мав наче вирізане з каменю.
— Де Ловчий?
— Узяв коня та від’їхав десь з годину тому.
— Куди?
— Не казав, кха-даре. — По конях!
За мить усі були в сідлах. Ласкольник звівся в стременах і вказав на північ. На виднокраю з’явилася червона заграва.
— Блискавки атакували. Літрев палає. Треба поспішати. Хто іде зі мною?
Кайлін ледь не стенула плечима. Треба поспішати, а це значить, що вони поїдуть крізь Урочище. Їй було цікаво, чи знайдеться хтось, хто не відповість на виклик Генно Ласкольника.
Не знайшлося. Навіть Веторм кивнув і наказав своїм людям зайняти місце в строю.
Вони мали помчати галопом пліч-о-пліч, стремено при стремені. Шістдесят вершників мали це зробити.
Увесь план пішов собаці під хвіст, ледве вони в’їхали в імлу Урочища. Незважаючи на місяць, який наближався до повні, поле зору скоротилося до кількох кроків. Кайлін їхала праворуч від колони, маючи перед собою Дагену, а ліворуч — Кошкодура. Вона ледве бачила вершника попереду Дагени, а назад навіть не озиралася, зосереджуючи всю увагу на утриманні строю. Торин був незадоволений, що вона витягнула його зі стайні. Травма ноги досі давалася взнаки. Імла також йому не подобалася. Він виказував злість, форкаючи й намагаючись гризнути коня Кошкодура. Після третьої спроби Кайлін нахилилася над кінським карком та гарикнула:
— Якщо ти негайно не припиниш — то щойно ми доберемося до міста, я зроблю з тебе валаха! Немає часу на розваги.
Тітка Вее’ра колись стверджувала, що така погроза діє на будь-якого жеребчика. І схоже, вона мала рацію.
І тоді праворуч вона побачила створіння. Спочатку їй здалося, що потвора складалася з імли, що вона лиш ілюзією, форма, зіткана з туману, який вони потурбували своєю гонитвою. Крізь фігуру створіння вона бачила траву й кущі, які швидко втікали назад. Потім створіння двома гігантськими стрибками наблизилося до неї — і Кайлін роздивилася всі подробиці.
Бестія була схожа на величезного худорлявого хорта, якого хтось позбавив хвоста, очей, вух і поголив до голої шкіри. М’язи та сухожилки, вкриті сітківкою блакитних вен, рухалися під шкірою, наче ошалілі від страху змії, на голові бракувало не лише очей, а й навіть очних ям. Була лише гладенька кістка черепа, якапереходила у видовжений писок. Потвора обернула голову в її бік, немов приглядаючись, та розхилила пащу. Чорні, склисті ікла, немов виточені з обсидіану, блиснули в пародії посмішки.
— Увага-а-а! — донеслося від голови загону.
Запізно, вибухнуло пекло.
Імла наповнилася розпачливим кінським іржанням і репетуванням людей. Кайлін не стала чекати нападу й трохи стримала коня, а коли дезорієнтована потвора вирвалася вперед — узяла праворуч, повним галопом наїхала на створіння і вдарила згори. Шабля пройшла крізь потвору майже без опору, наче її тіло складалося не з кісток і м’язів, а з хрящів і слизу. Торин розтоптав напасника, поклавши вуха й перелякано ржучи. Нарешті щось його перестрашило.