Не було куди тікати. Ці видіння почалися тут, у місці, де палаш молодого барона розрубав йому плече. Тоді вони спалахнули в ньому кривавим шалом, й завдяки ним він переміг вродженого фехтувальника. Він — той, хто до тієї миті не мав у руці справжнього меча. У порту билися кинджалами й палками. Демон тоді врятував йому життя, але для того, кого виховали на вулиці, не існувало чогось такого, як дармова доброта. Створіння з-за Мороку зробило це, мабуть, щоби злодій став його єдиним зв’язком із світом, і якби злодій загинув, то демон не зміг би сюди повернутися.
Як він його впіймав? Цього Альтсін не знав, і це його не обходило.
Він уже давно вирішив для себе, що якщо існує хоча б тінь шансу позбутися істоти, яка його провідувала, то він зробить це, нехай би навіть мав вирвати собі половину душі.
А якщо на світі й був хтось, кому він міг хоча б трохи довіряти, той, хто міг би допомогти, то жив він тут, у Понкее-Лаа.
Вочевидь, був чималий шанс, що коли цей хтось зрозуміє, що сталося з Альтсіном, то поведеться так само, як і сільська знахарка. Підпалить йому дах над головою. А Цетрон і Зорстін мали набагато більше можливостей, ніж просто привести банду селян.
Тож крихта довіри мала бути й насправді крихтою, бо люди, які покладають надмірну віру на інших, закінчують як корм для риб.
Він звівся, обмив обличчя та вбрав свій одяг мандрівного скриби, а потім почухав бороду, яка товаришувала йому вже чимало часу — вирішив, що ще трохи її поносить, вона додавала йому років. І хоча ймовірність, що хтось чекатиме на його повернення, була невелика, краще не спокушати лиха. Граф Терліх міг виявитися незадоволеним тим, що злодій з’явився в місті. Так само кілька інших осіб, напевне, втішилися б, що Альтсін повернувся та вже не користається протекцією Цетрона. Чимало ножів сумувало за його спиною.
«Ну прошу», — посміхнувся він спроквола, — «заледве ступив ногою в місто, а вже починаєш думати як людина зі злодійської гільдії: стеж з всім навколо, носи один ніж напоказ, а два інші — прихованими, ставай спиною до стіни, не пий нічого, чого не скуштував твій господар».
Нікому не довіряй, ні у що не вір, завжди май принаймні два шляхи втечі.
Вітаємо в Понкее-Лаа, найбільшому місті західного узбережжя.
Він сунув руку в гаманець й перерахував залишки срібла. Оренда окремої кімнати, навіть якщо це була просто комірчина піддашшя, обійшлося б дорого. Але це було краще, ніж будити співмешканців у загальній залі своїми криками й балаканиною невідомими мовами. Бо хтось, врешті-решт, зацікавився б ним і прислав би сюди жерців або чарівника. Грошей йому повинно було вистачити на кілька днів, а потім доведеться або знайти роботу, або почати красти.
Тобто — знайти собі працю.
Він зійшов до головної зали корчми. Натовп, гамір, десятки людей різних професій, запах пива й капусти, вареної з маленькими ковбасками — фірмова страва Калюжника. І всі чекають, коли корчмарки подадуть одне й друге. Після трьох днів такої дієти люди або переселяються до інших дільниць, або ж повертаються, звідки прийшли.
Він з’їв, випив, відмовився від пропозиції докласти, заплатив і вийшов.
Калюжник завдячував своїй назві поганючій каналізації, а краще було б сказати — її відсутності, бо тут ніколи не мало бути справжньої дільниці. Район постав як підмур’я проти планів меекханських інженерів. Та коли виявилося, що місто притягує масу людей з провінції, яких треба десь розміщувати, з’явилася дільниця, що складалася здебільшого з корчм, заїздів і складів, перероблених на нічліжки за мідяк, де годували капустою та ковбасками і де ніхто не розпитував, звідки ти. За часів Імперії, начебто, існували плани побудувати тут каналізацію, провести воду й перетворити Банлір у щось більше, ніж потенційне лігвище хвороб, але тимчасовість усіх тутешніх будівель і постійна відсутність грошей завжди відкладали заплановане на потім. І хоча місто, врешті-решт, простягнуло руки стін і притулило дільницю до грудей, воно надалі трактувало її більше як наріст, ніж як власну дитину. Але тут Альтсін уже міг вважати, що знаходиться в Понкее-Лаа.
Він рушив до порту і помітив їх.
Міська варта. Нічого незвичайного для цього місця, як і той факт, що стражників було шестеро, замість звичайних трьох. Калюжник ніколи не був спокійною дільницею, а інколи тут доходило навіть до бунтів бідноти. Альтсін глянув би на них байдужим оком і пішов собі, якби ними не керували дві особи, що виглядали як породисті хорти поряд із міськими дворнягами. Обидва носили високі чоботи до колін, чорні штани, чорні сорочки й накинуті на них шкіряні камізельки, пофарбовані в глибокий коричневий колір. Злодій мигцем глянув на їхні манжети й комірці, шукаючи монограм, і то не через очевидне багатство вбрання, бо в цій дільниці за такі чоботи могли перерізати горлянку, а сорочки виблискували чистим шовком. Ні, йшлося про те, як вони рухалися. Їх наче оточував невидимий панцир, через що кожен сходив їм зі шляху й намагався не кидатися в очі, доки вони самі не звернуть на нього увагу й не покличуть. І через те, як стражники тюпали за тими двома, ніхто навіть не мав сумнівів, хто тут був головним.