І ще мечі. Він помітив їх відразу, хоча спершу аж закліпав, не повіривши власним очам. Обидва носили перекинуті через спину півтораручні клинки. Мечі висіли просто в петлях, прикріплених до пасів, що були навскіс протягнутими через торси чоловіків. Коли вони проходили поряд, голі клинки кидали дзеркальні відблиски. Шляхта не користалася такою зброєю — носила прості, парадні мечики, корди або легкі палаші. Альтсін трохи відчув себе так, наче побачив даму в бальній сукні, яка замість віяла тримала в руці важку сокиру. Півтораками користалися найманці, бо такі мечі чудово пасували битвам із піхотою і кіннотою. В завулках міста махання чимось таким мало стільки ж сенсу, скільки було його в тяганні за собою катапульти.
«Але ж», — зрозумів він за мить, — «ніхто не дивився на них зверхньо, ніхто не шкірився, коли бачив шляхетних синків, що граються в справжніх воїнів». Не було чути насмішкуватого свисту або дурнуватого реготу. Всі відводили погляди й швидко йшли собі по власним справам. Вулиця смерділа страхом.
Альтсін трохи відступив, приклеївся до стіни, спостерігаючи.
Весь загін затримався біля найближчого завулка, майже у щілині між двома будинками, не ширше за три-чотири стопи. По знаку одного зі шляхетних, стражники взяли в свої лаписька важезні палиці, поправили щити на спинах та, кривлячись, увійшли вглиб завулка. Увійшли без роздумів. За мить почулися звуки шамотіння, здавлених ударів, дитячого плачу. На головну вулицю випхали кількох осіб.
Чоловік, жінка й трійко дітей різного віку. Всі в лахміттях і солом’яних капелюхах. Альтсін надивився на таких бідолах під час своїх мандрів: сільська голота, що носить весь свій скарб на спині, ходить від села до села у пошуках шматочка хліба. Побачивши двох із мечами за спиною, всі вони відразу впали на коліна й застигли в тривожному очікуванні. Жінка притулила до себе дітей, чоловік благально здійняв руки, а потім промовив щось тихо, вказавши на праву ногу. Прив’язаний до неї шматок деревини заміняв йому протез.
Міг бути злодієм, покараним за крадіжку, бо в провінції відтинання рук і ніг було доволі популярною карою, хоча Альтсін, скоріше, ставив на мандрівного робітника, який втратив стопу в нещасному випадку та вирішив разом із родиною спробувати щастя в місті. На селі вони могли лише жебракувати, а тут, якщо чоловік мав справні та вмілі руки, існували сотні занять, які дозволили б йому забезпечувати родину.
Жоден зі шляхтичів навіть не глянув на нього. По невидимому знаку, стражники штурханами змусили всю п’ятірку звестися, а тоді вказали на дорогу до міської брами. Чоловік зблід наче труп, жінка тихо застогнала та знову намагалася впасти на коліна, але один зі стражників схопив її за руку, притримав і кинув кілька слів, показуючи на палицю, яку досі тримав у руці.
Злодій дивився, як стражники відводять їх углиб вулиці. В його роті збиралася гірка флегма. Понкее-Лаа змінилося за ці кілька років, раніше людей викидали з міста за конкретні злочини, але ніколи за каліцтво та бідність. Тому правду казали в навколишніх селах і містечках — у столиці коїлося щось погане.
На щастя, він знав декого, хто міг розсказати йому, що тут сталося.
* * *
Порт. Так звали не тільки рейд і поділене молами узбережжя, але й усі дільниці, що сусідили безпосередньо з морем. Для одних це було серцем міста, а для інших — його шлунком, легенями чи, може, горлянкою. Але це точно був один із життєво важливих органів, без якого Понкее-Лаа було б найбільшим рибацьким селом на краю світу.
Без безперестанного припливу товарів, які звозилися сюди й збиралися в його складах кожного дня сотнями кораблів, місто такого розміру не мало б ані найменшого шансу вижити, вдягнутися, зігрітися й розважитися. Альтсін затримався одразу по тому, як переступив межу Середнього Валеє та вдихнув на повні груди. Морський бриз, риба, вино, приправи, варені молюски, якісь пахощі з надвиразною ноткою мускусу, смажені на решітках восьминоги, змилки, вичинена шкіра. Запах торгівлі, грошей та поміркованого добробуту. Звичні речі для цієї дільниці. На перший погляд, тут нічого не змінилося.