Злодій мовчав. Міг не бачити Товстого кілька років, але одне залишалося незмінним. Шеф гільдії й надалі любив довго кружляти навколо теми, перш ніж перейти до суті.
— Я кохаю це місто, — заявив нарешті Цетрон. — Я народився тут, і тут маю намір померти. Я шліфував його бруківку та паплявся в каналах, воюючи зі щурами за рештки їжі, але бували й часи, коли я їздив каретою, запряженою шісткою коней та платив золотом за кожен шматок страви, бо така в мене була примха. І я завжди знав, що тут є ще одна річ — така ж незмінна, як і океан.
Ліга Капелюха. Ліга пережила все: і жерців, і Меекхан, і шаленство князя. Вона завжди нарівні з Радою керувала Низьким Містом і портом, тож ніхто не замахувався на ту владу, бо часто вона була справедливішою та чеснішою, ніж міська варта й судді. Платиш гільдії в своїй дільниці — і твої дружина й доньки можуть безпечно виходити вночі на вулицю з будинку, замикати двері якого тобі не було навіть потреби.
Саме з цим Альтсіну було важкувато погодитися, але він розсудливо втримався від коментаря. Цетрон говорив не до нього — говорив до себе, тож треба було мовчати й підтакувати.
— Ані міська варта, ані Рада не втручалися в це. Бо хто утримує спокій в порту, до якого щомісяця приходять п’ять тисяч кораблів з усього світу? Хто запанує над дільницями бідноти? Хто візьме за горлянку і гільдії, і офіційних чарівників, і тих, хто є сам по собі? Навіть меекханські губернатори, коли вже зрозуміли, наскільки потрібна Ліга, створили спеціальний підрозділ Щурів, який відповідав за утримання контактів із її ватажками. Бо вони знали, що Низьке Місто ніколи не спить, і що вночі хтось мусить мати над ним опіку.
Вони зупинилися перед яткою із солодощами. Цетрон якийсь час вивчав розкладені на прилавку кондитерські дива, а тоді пішов далі. Власник відповів йому усмішками та поклонами.
— Цьому я також позичив гроші, — продовжував шеф гільдії. — П’ятдесят оргів. Сьогодні він має три ятки і власну пекарню. А отой, поряд, який торгує сукном, мав проблеми з податками. Один митар хотів порахувати йому вовну як шовк — нібито та була такою гладкою й доброю. Я розтлумачив тому митарю, в чому полягає різниця між вовною та шовком. Знаєш, яким чином? Наказав сплести мотузку з одного та іншого, шовк намочити в оцті, а вовну в соленій воді, зав’язати на мотузках кілька вузлів, а потім схопив того чиновника та вліпив йому кожною мотузкою по двадцять ударів по голій сраці. Після десятка той розпізнавав їх безпомилково і вже ніколи не плутав.
Вони проминули ще кілька яток і магазинчиків. Власне, всі купці й ремісники кланялися Цетрону, усміхалися й вітали його. Альтсін дав би собі голову відтяти, що в цьому не було нічого від сповненої страхом приниженості, яка характеризувала б людей, що бояться за власні життя й маєтності. Його колишнього патрона сприймали з найсправжнісінькою повагою, і злодій замислився, як він міг не помітити цього кілька років тому. От тільки тоді його цікавили лише швидкі доручення від Цетрона, швидка готівка, яку можна було заробити на тих дорученнях, і ще швидші витрати. Його зовсім не цікавили подробиці діяльності Товстого. Коли людина має кільканадцять років і живе на вулиці, то рідко планує далі, ніж на кілька днів наперед.
— А тепер нас убивають, — в голосі Цетрона з’явився новий тон. — Стражники й ті холоднокровні сучі діти Бендорета Терліха.
Він виголосив святу війну злочинності, як він це називає, й щомісяця береться за наступну дільницю. Спершу заарештує там кількох осіб, і ті зникають у підвалах Ради. Що з ними роблять… — він виразно завагався. — Цього я не знаю, але, схоже, вміють бути переконливими, бо всі починають говорити. А потім надходить час рейдів і показових страт. Слухаєш, Альтсіне? Я сказав «страт», не «процесів». Вони припинили гратися навіть у подобу закону: хапають людей і на другий день вішають їх без вироків. А навіть найпоганючіший злодюжка заслуговує на те, щоби суддя сказав йому, що той зустрінеться з катом і…
— Які з себе люди графа?
Товстий глипнув на нього оком. Досі не любив, коли його переривали.
— Молоді, вдягаються в чорне й коричневе, носять — от тільки не посміхайся дурнувато — півтораручники на спинах.
Альтсін описав йому подію, свідком якої він став у Калюжнику.
— Ага, Банлір очистили першою з дільниць. Люди старої асд-Фенле намагалися опиратися, і все закінчилося різаниною. Тепер там ніхто не править. Лише кілька невеличких груп, головним чином з-поза міста, грабують і вбивають кого тільки захочуть. Але вдень там ходять патрулі з варти разом із Праведними й викидають за мури всіх старих, хворих і калік. Для них немає місця. Кажуть, місто — це не притулок. Лише сильні й здорові можуть тут мешкати. Володар Битв не потребує шльондр, жебраків і злодіїв.