Він дав їм рівність у смерті.
Коли він вступив у браму, то побачив, що всі двері й вікна замкнені. Мешканці сховалися від його армії. Для нього це було зручно: він охопив Силою усе місто, і в один удар серця на місці дверей та вікон виросли кам’яні блоки. Тридцять тисяч людей стали в’язнями у власних будинках, тож він міг робити те, що хотів.
Привів лише тисячу людей — більше йому було не треба. Поділив їх на загони по п’ятнадцять і вислав до перших будинків. Його люди виламували кам’яні запірки, витягали мешканців на вулиці та в’язали їм руки за спиною, говорячи, що їх виженуть із міста.
А потім вели на ринкову площу.
«Стати на коліна перед каналом для стічних вод, нахилити голову, заплющити очі, ми випалимо знак зрадників вам на потилиці». Мечі догори. Вістря, викуті так, аби пробивати кольчуги та бригантини, без проблем входять у місце стику черепа й хребта.
Тіла стягують до храму Майхи.
Спочатку Володарка Війни розлючена. Він відчуває її гнів. Дивно, бо колись вона полюбляла такі жертви. Але вона не прибуде, щоби встати проти нього, вона надто далеко, та і гнів її, зрештою, швидко змінюється на збентеження, недовіру, а потім, коли вона нарешті розуміє, що це не звичайна профанація, — на переляк. Нарешті вона перериває будь-який контакт із власним храмом і тікає.
А він же пропонував їй союз.
Першого дня йому вдається встановити потрібну динаміку: мешканці піддатливі й легко вірять у казочку про вигнання, дають себе зв’язати, встають навколішки над канавою, воліючи знак зради, що врятує від смерті, і помирають. Храм наповнений на одну третину. Після кожної страти його люди відрами змивають кров до каналів.
Але потім хтось таки починає кричати, хтось противиться, деякі будинки доводиться здобувати силою, тутешні розпачливо захищаються, кричать, благають, шарпаються та лаються.
Жінки простягають дітей до його воїнів, верещать, щоби пощадили хоча б їх, а діти плачуть і чіпляються за вбрання матерів. Це заворушення чують у ще замурованих будинках, тож із кожним наступним стає все гірше. На щастя, деякі родини полегшують йому справу і вбивають одне одного самі. Після того, як вибивають запірки, знаходять лише тіла. Їх також зносять до храму, але принаймні не втрачають на це часу.
Від кожної вулиці він обирає одного молодого чоловіка. Їм і справді випалюють на потилиці знак зрадника, в’яжуть і саджають в кутку площі. Разом їх буде майже тридцять, він втішається, що наказав пощадити аж стількох, бо ввечері другого дня кілька з них уже мертві. Двоє помирають абсолютно без жодних зовнішніх ознак, один — відкушує собі язика, ще один, незважаючи на мотузки, б’ється головою об бруківку так довго, поки не трісне його череп. Нічого страшного, бо насправді йому б вистачило й шістьох посланців. Але він відішле більше, щоби звістка напевне дісталася до кожного з інших міст, чиї мешканці також вирішили опиратися.
Звістка коротка.
Я надходжу в своєму гніві.
Третього дня тіла ледве поміщаються в храмі, вже сягають рівня тридцяти стоп. І хоча рани не кривавлять надто сильно, але все одно сходами, що ведуть до будівлі, тече темно-коричневий струмок.
Закінчують вони разом із заходом сонця. Тридцять тисяч ударів вістрями. Тридцять тисяч тіл, які майже під дах наповнюють храм Володарки Війни. Він відчуває втому. Три дні й дві ночі він безустанно допомагає своїм, людям Волею, тримаючи їх у залізних лещатах, підтримуючи завзяття й гарт. Найгірше було з дітьми — доводиться силою ламати опір воїнів, призначених до страти, щоби ті підіймали й опускали зброю.
Виїжджаючи з міста, звільняючи таврованих бранців, він дає кожному коня й доручення, щоби вони передали його слова решті.
Ставить табір за мурами. Лягає спати під охороною начинь. Коли засинає, то послаблює вузли Волі.
Вранці сто двадцять його людей мертві. Перерізали собі вени, кинулися на мечі.
Ті, що пережили, мають випалені, наче жменя попелу, душі. В найближчій битві доведеться поставити їх у перші шеренги.
Біль вибухнув зліва, наче до його боку притиснулася медуза й оплела його тулуб мацаками. Неможливо було стримати той біль. Він витискав стогін крізь затиснуті зуби, повертався схлипами під час розпачливого втягування повітря. Альтсін мало не втратив силу в ногах, його коліна підігнулися й він раптом гепнувся на землю.