— Я цього не зроблю.
Гундер дивився на нього не довше, ніж удар серця. Але цього вистачило, щоб зрозуміти, що подальша балаканина не має сенсу. Обличчя його дивно скривилося, він вишкірив зуби в дикій гримасі.
— Вби…
Не встиг закінчити. Альтсін розслабив долоню, руків’я кинджала саме зсунулося і лягло в неї. Раптом все наче сповільнилося.
Аш, здається, і справді був найрозумнішим і найшвидшим із усієї четвірки горлорізів, але його кулак, здавалося, летів до обличчя злодія не швидше ніж муха, яка пірнає в банку з медом. Короткий удар перерізав йому вени та сухожилки на зап’ястку. Покінчено з побиттям людей кулаками. Альтсін відштовхнувся від нього, хвиля болю, яка пішла від зламаних ребер, пронеслася десь поруч, а він уже був біля Гундера. Вдарив згори, руків’я кинджала тріснуло бандита в перенісся, хрупнуло, і наступної миті Альтсін вже стояв за спиною посланця анвалара. Приклеївся до неї так, що той не міг навіть дихнути, і почесав кінчиком клинка кадик чоловіка.
— Стояти!
Усі завмерли. Навіть Альтсін, хоча це саме він тоді крикнув. «Це не так мало виглядати», — єдине що він встиг подумати; він мав би вже бігти в бік виходу.
І, мабуть, конати, закатований до смерті Ашем і його приятелями. Не зумів би розминутися з усіма.
— Дай-но мені ту пляшечку, — прохрипів він на вухо Гундеру. Отрута змінила власника.
— П’ятсот імперських… — шепіт був майже нерозбірливим. — Стільки анвалар платить за голову Товстого. Я не говорив раніше… тепер ти знаєш… П’ятсот у золоті й діамантах… За це можна купити садибу… можна…
Злодій трохи натиснув вістрям на його горлянку, і шепіт перервався.
— Аше, — різун тупо глянув на нього. — Перев’яжи свою рану. Нехай ті двоє тобі допоможуть.
Перев’язка не тривало довго, їм вистачило відірваного рукава й пояса.
— Ага. А тепер — геть звідси. Так, вам треба вийти й повернутися до Ґригаса. Еге ж?
Кинджал легенько пошкріб щетину Гундера.
— Та… Так… Давайте. Йдіть.
Зарізяки вийшли з провулка. Альтсін чекав. Існував ризик, що вони виявляться розумними, не звернуть уваги на наказ і чекатимуть на нього біля виходу, але впевненості в такому було не більше, ніж у тому, що зараз тут з’явиться меекханський імператор.
— Що тепер? — Гундер уже повернув собі голос.
— Ти залишаєшся, я виходжу. І ні, я не перерізатиму тобі горлянки. Передаси від мене звістку Ґригасу. Ціна, яку він назвав, трохи занизька, тож нехай ще раз добряче подумає, скільки він готовий заплатити за щось подібне.
Це був… розумний хід. Поки вони будуть вважати, що його можна купити, — не відправлять наступних бандитів. Це дасть йому час, аби запланувати наступний крок.
— А тепер — на коліна. Прикрий очі.
Коротким ударом у скроню він посадив бандита на землю. Щоправда, до того часу, як його люди повернуться сюди із підкріпленням, його міг хтось знайти, пограбувати й підрізати, але це вже не була проблемою Альтсіна.
Він мав подумати, що робити далі, і до того ж — швидко, бо в місті для нього раптом зробилося затісно.
* * *
Варильня. Одна з перших дільниць міста. Колишнє його серце, яке виробляло мільйони фунтів найчистішої морської солі на рік, а потім, після швидкого розвитку Понкее-Лаа, було перебудоване на дільницю бараків і складів.
Загарбникам, які прийшли зі Сходу, довелося обирати. Або величезний порт, тисячі доків, ремісничих майстерень, боєнь, дубилень і красилень, або кришталево чисте море, необхідне для варіння солі. Меекханці, які перш за все потребували порту для своїх кораблів і бази для торговельного флоту, не залишилися надовго. Сіль, ясна річ, приносила чималі зиски, але Меекхан мав власні, гігантські джерела доходу у вигляді рудників у центральних провінціях Імперії. Не потребував конкуренції для своїх гірників і купців. Але назва лишилася, хоча сіль тут не варили вже років із триста.
До побудови свого найважливішого порту Меекхан підійшов із по-справжньому імперським розмахом. Скористалися навіть тим, що Варильня лежала поряд із морем, біля неглибокої затоки. Інженери поглибили її дно й викопали систему каналів, якими важкі барки довозили товар просто під двері складів. Відтак будинки стояли на чомусь, що нагадувало окремі штучні острови, поміж якими люди пересувалися по кладках і містках, що поєднували дахи. Самі склади були гігантськими: кожен мав понад сто ярдів довжини, п’ятдесят ширини й майже п’ятнадцять — висоти. Казали, за давніх часів їх набивали під самий дах, оскільки складали в нихголовним чином будівельні матеріали й величезні частини кораблів імперського флоту. Після того, як Імперія пішла, склади, зазвичай, стояли порожніми, їхні гігантські зали вже не годилися ні до чого. Транспорти гранітних блоків і дубових колод вже не пливли вгору рікою.