Єдиною річчю, яка стримувала Цетрона раніше — той факт, що Ґригас посадив своїх людей у кілька складів, і ніхто не знав, у якому він насправді перебував.
Тоді Альтсін вийшов від Товстого, прогулявся портом, випив кілька кухлів пива, з’їв гарний обід і повернувся з власним планом. Сказав, що піде до Ґригаса в червоному плащі, якого видно за милю, щоб люди Цетрона, спостерігаючи за ним із безпечної відстані, могли відразу зрозуміти, до якого складу його заберуть.
І що для впевненості він зашиє під підкладку кілька мішечків із алхімічним порохом, який, коли горить, змінює колір полум’я. Його використовували для нічної сигналізації поміж кораблями на морі. Якщо в нього буде можливість, то всередині складу він підпалить плащ і таким чином просигналізує про їхнє положення. Завдяки цьому, після виламання воріт люди Товстого не мали проблем, щоб знайти його в гігантській будівлі.
А разом із ним — Ґригаса.
Досконалий план. Імперські Щури повинні у них повчитися.
А потім він назвав свою ціну.
П’ятсот імперських.
За таку суму він знайде людей, які вирвуть із його голови демона.
Люди у відчаї повинні користуватися будь-яким шансом. Товстий щось говорив йому. Щось про те, аби залишитися разом із ним й наводити лад. У кожного мають бути свої марення.
— Мої гроші? — Альтсін перервав його, звівши долоню.
— Отримаєш їх, як ми й домовилися.
— Добре. Ти маєш на цій лайбі миску з водою?
— Щось знайду.
— Принеси її мені. Хочу обмити обличчя. А потім — висади мене на узбережжі. А коли пришлеш мені золото, то залиш у спокої. Це не моя війна, Цете, це не моя справа.
Він заплющив очі. Тиша, яка встановилася над його головою, була доволі промовистою. Товстий мовчав решту дороги і лише дивився, як Альтсін змиває кров із обличчя, пакує свої речі й готується зійти на суходіл. Барка, яку пхали уперед п’ятдесят весел, швидко дісталася до головного порту.
Альтсін зістрибнув на темне узбережжя й озирнувся на колишнього патрона.
— Я ні до чого тебе не змушую, — голос Цетрона був спокій ним і байдужим.
— Ні. Не змусиш. Ти ніколи цього не робив. Волів, щоб люди йшли за тобою самі, не тягнути їх на мотузках. Ти будеш добрим анваларом. І, Цетроне…
— Що?
— Я також люблю це місто. Тож… якщо я почну дивно поводитися… Якщо ти почуєш, що я роблю речі, яких робити не повинен… яких я би точно не зробив… Пришли до мене людей. Хороших людей. Найкращих, яких матимеш. І не шкодуй для них золота.
Альтсін сховався в тіні, перш ніж Цетрон встиг відреагувати.
РІЧКА СПОМИНІВ
Процесія тягнулася в нескінченність. Мовчазний, поважний натовп заблокував вулицю на всю ширину й сунув крок за кроком у бік храму. Вже минула година з того часу, як Меч пронесли під його вікном. Він не пам’ятав, щоб колись так було. Авжеж, шість років тому Шлях Пожертви збирав тисячі людей, але ніколи аж стільки. І ніколи процесія не здавалася такою… смертельно поважною. Він майже відчував напругу, що збиралася над натовпом.
Альтсін відвернувся від вікна й пішов до ліжка. Справжнього, із балдахіном, атласною постіллю й периною, яка коштувала більше, ніж місячний заробіток капітана чималої галери. Товстий дотримав обіцянку. У підземній скарбничці кам’яниці спочивали кількасот срібних оргів — частина плати за голову Ґригаса. Майже відразу він обміняв п’ятдесят імперських на срібло, бо лише дурень хизується грошвою без потреби. Решту, чотириста п’ятдесят імперських золотих оргів, він розмістив у трьох різних банках на три різні прізвища. Грав, знову грав роль, яка давала йому шанс вижити в найближчі місяці. Альтсін Авендег — злодій, найманий кинджал, мандрівний писарчук чи моряк, не прожив би й кількох днів із п’ятьма сотнями імперських при собі. Але Дамєр-гид-Мавеє, представник купецької гільдії з північного Генвера, що була зацікавлена у продажі деревини для Понкее-Лаа, уже мав більші шанси.
Найкраще ховатися на виду у всіх.