— Ти впевнений?
— А в чому нині можна бути впевненим? Навіть у сході сонця — не надто, — очі сліпця на мить зупинилися на Альтсіні, а губи скривилися в дивній гримасі. — Але Ліга Капелюха — вона наче вода, це радше ідея, ніж справжня організація. Навіть якщо граф схопить усіх злодіїв і вбивць у місті — їхнє місце займуть наступні й створять ще одну гільдію, яка потребуватиме наступного анвалара. Так уже бувало. І напевне, так колись буде знову. Це… доволі природний процес, і без Ліги в місті кров наповнювала б стоки вдень і вночі, всі билися б з усіма за впливовість і різали б одне одного. І так без кінця. Але ж у всіх регіонах Всесвіту існує бажання зберігати рівновагу. Інакше замість оцього, — він повів рукою по хаті, — ми мали б киплячий вогнем хаос.
Альтсін роззирнувся. Стіни з решток скринь і потрісканих дошок, кілька жердин, що підтримували полотняний дах, скриня, на якій він сидів, дві старі діжки, послання з купи старих тюленячих шкір і глиняна підлога, посеред якої вигребли ямку для вогнища.
— Так. Тут набагато краще.
— Сарказм ніколи на мене не діяв, Альтсіне. Ти повинен про це пам’ятати. Цетрон знає, що ти вбив одного з Праведних?
Злодій припинив іронічно посміхатися.
— Не… не знаю… не розмовляв із ним на цю тему.
— Дурень. І я кажу не про Товстого. Коли вас знайшли на складі, тебе й Ґригаса, нікого іншого поблизу не було. Ваш бій… Твій і того молокосмока… Це наче хтось посеред ночі підпалив алхімічний склад. Кожен так-сяк обдарований талантом у цьому місті відчув, що дійшло до зіткнення двох потужних Сил. Чародії й жерці ламають голови, що там сталося, і шукають сліди тих, хто за це відповідальний, — Явенир посміхнувся. — На жаль, запізно. Сила зникла, наче її ніколи й не було, а тіло Праведного немов випарувалося, хоча я вважаю, що з тим мають щось спільне люди графа, які дісталися складу відразу за вами. Але те, що Цетрон його не знайшов, коли увійшов туди…
— Було темно…
— Так, темно. Неважливо. У будь-якому разі граф вивів своїх людей із міста, бо знає лише те, що втратив у бою зі жменькою бандитів одного зі своїх хлопчаків. А раніше ж Праведні рубали будь-кого, хто стояв у них на шляху. Різуни попереднього анвалара аж сцялися від одного їхнього вигляду. А тут несподіванка. Бах — і труп.
Ясновидець помішав у казанку, підніс ложку до рота, підцмокнув.
— Добре. Краще, ніж учора. А тепер питання, яке ставить собі граф, звучить так: чи не вдався Цетрон до допомоги якогось потужного мага? Поклонився якомусь із наших численних божеств і, що важливіше, був вислуханий і тепер має підтримку його жерців? Не всім до смаку зростання потуги Храму Реаґвира. Але ніхто не може розпізнати, який аспект був використаний на складі. А може, їх було кілька? Може, то було кілька чарівників? Якщо Товстий так швидко дав раду з одним із Праведних, то чи насмілиться він ударити по двох або трьох? Бендорет Терліх мислить як генерал, якій веде військову кампанію. Доки не зможе взнати справжньої сили супротивника, доти не поділить своїх людей. Його хлопці сидять у Храмі Реаґвира й чекають. А він готується до бою.
— Я прийшов сюди не за плітками. Знаю, що робиться в місті.
— Правда? То ти в курсі, що Товстий уклав договори з деякими чарівниками з Д’Артвеени? Платить їм золотом і обіцянкою спокою, бо кожен тамтешній маг має сни, сповнені смороду власної паленої шкіри. Граф не приховує, що охоче розпалив би тут кілька стосів, хай би і для того, щоб вигнати решту неправедних чародіїв із міста.
Альтсін стенув плечима.
— Це не моя справа. Нехай тікають.
— Не так легко втекти з міста, в якому народився ти, твої рідні й діди.
— Явиндере, — злодій вперше відчув роздратування. Якби він дозволив, то ясновидець балакав би й балакав аж до заходу сонця, — у мене власні проблеми.
— Проблеми, — старець пирхнув і похитав головою так, що аж сиве волосся затанцювало навколо його обличчя. — У тебе немає проблем. Ти сам — проблема. І я не знаю, що з тобою робити.
— Ти нічого не знаєш.
Дерев’яна ложка знову пірнула в казанок.
— Може. Може, я й не знаю. Ну, готове. З’їси трохи? Ні? Ну може, пізніше. Не рухайся.
У голосі й поведінці ясновидця щось змінилося.
— Хто ти, Альте? — кинув коротко. — Сидиш тут спокійно, наче ні в чому не бувало, а я не можу в тебе проникнути. Ти приплив у місто місяць тому, баркою. Вліз у самий центр проблем із Ґригасом, пішов на двобій із Праведним і… кінець. Немає тебе. Ти зникаєш. Не залишаєш відбитку на обличчі міста, не буриш джерел, не маєш аспектів. Кожен це робить, навіть листок, що падає в океан, викликає хвилю, а ти завжди мав характерний слід. І раптом — кінець. Я говорю до тебе стільки часу лише для того, щоби ти сидів на місці, а я міг тебе… посмакувати. Та коли я повертаюся до тебе спиною, маю враження, що тут нікого немає. Що я — один. Там, де ти сидиш, немає навіть дірки в просторі. Нічого. Може я збожеволів і розмовляю з… Ні, духи залишають виразні сліди. Може, я розмовляю з власним маренням, га?