— Це марення може зараз звестися й копнути тебе під дупу, якщо це тобі допоможе.
— Не раджу, — дивно, але Явиндер вперше виглядав смертельно поважно. — Скажеш мені, що коїться?
Альтсін глянув у закриті більмами очі. Вперше в житті він невпевнено відчув себе в товаристві ясновидця. Хатинка раптом зробилася затісною, наче невидима гігантська долоня стиснулася на ній і спробувала роздавити.
Здоровий глузд щось попискував про небезпеку, але Альтсін його втихомирив. Він же прийшов сюди саме за цим. Тож почав говорити.
Про двобій у саду графа, що став плодом його власної дурості, про вбивче безумство, яке запалало в його венах, коли барон мав завдати останнього удару. Про кошмари, сповнені видіннями жорстокості, де демон нав’язував людям волю, штовхав їх в обійми безперестанної, нескінченної війни, а тих, хто опирався, давив і вирізав. Про втечу від тих видінь, про мандрівку з місця на місце.
Про повернення до міста в пошуках допомоги саме тоді, коли розгоралася війна поміж Ґригасом і Цетроном. І про видива, які з’являлися посеред дня, поміж одним та наступним ударами серця.
І про те, що його зламані ребра зрослися за два дні, і що він схопився за лезо меча голою долонею й вирвав його з руки Праведного, наче бився з малою дитиною. А ще — про відчуття, яке прийшло відразу перед завданням смертельного удару, про крижану жорстокість, позбавлену емоцій, яка на мить його огорнула, наче він став кимось іншим.
— Ти опирався?
На саму лиш згадку Альтсін почув у голові грім зіткнення кораблів.
— Так. Цей хлюст… Ішлося не про нього, просто такого не можна робити. Вбивство — це вбивство… Прокляття, я навіть не можу пояснити нормально… Такий закон вулиці: якщо хтось на це заслужив, то нехай йому здирають шкіру. Але катувати когось лише щоб передати звістку?
— І тобі вдалося?
— Я вбив його ударом в серце. Явиндере…
— А потім? Біль? Наче тебе вкинули до вогню?
— Ні. Наче я отримав обухом по довбешці. У мене йшла кров з очей, вух і носа. Я втратив свідомість.
— І від того часу ти отримав спокій? Жодних кошмарів?
Злодій трохи усміхнувся.
— Так. Жодних. Але я не пам’ятаю нічого, що мені сниться, а часом… Я втрачаю свідомість посеред дня.
— Усе частіше?
Альтсін замислився, і якась боязка частина його розуму заскиглила: «Збреши, збреши, збреши».
— Так. Щоразу частіше. Явиндере, що зі мною?
Старець нахилив голову убік, з його позбавлених зіниць та кольору очей неможливо було нічого прочитати.
— Не знаю, — заявив він. — Не знаю, хлопче.
— І все? Я тут відсиджую собі дупу й розповідаю тобі про свої кошмари, а ти кажеш «не знаю»?
Ясновидець усміхнувся самими губами, а Альтсін лише зараз зауважив, наскільки той напружений.
— Бачиш, хлопче, цього замало. Може бути чимало причин, які викликають твій стан. Від найпростішої, що ти просто шаленець й ділишся зі мною витворами своєї хворої уяви, аж до найтемнішої, яка сидить у твоїй голові. На світі є чимало істот, які живляться людськими душами, і демони — не найстрашніші з них. Відповідь на те, що діється, криється десь за заслоною непам’яті, яка сповиває твої сни.
— Заслона непам’яті, яка сповиває сни? Явиндере, чи ти, бува, не пив? Сам себе послухай. Балакаєш, наче якийсь недороблений поет. Що тепер? Епос дванадцятистопним віршем? Ти не можеш як людина сказати, що не маєш зеленого поняття? Що це — більше за тебе? Що слава найбільшого ясновидця в місті — це просто шахрайство, казочка для наївняків, що платять золотом за звичайні теревені?
Старець вишкірився.
— Ти намагаєшся взяти мене на амбіції? Вуличний злодюжка, який уявив собі, що він хтось важливий. Але якщо ми вже говоримо про сни, то є місце, де, можливо, мені вдасться показати тобі те, чого ти не пам’ятаєш. Але чи точно ти бажаєш це побачити?
— Далеко звідси?
— Кілька миль вгору річкою. Старі руїни. Доведеться веслувати.
Альтсін звівся.
— Маєш човен для двох осіб?
* * *
Вони допливли лише опівдні, веслуючи по черзі. Весь шлях Явиндер не одізвався ані словом, але і в злодія не було бажання розмовляти. Ельгаран у цьому місці була винятково неспокійною, сповненою вирів, примхливих течій і підступних мілин. Головним чином, саме тому пристань для барок збудували трохи вище гирла, бо воно залишалося надто непередбачуваним, щоб довірити йому цінні товари. І саме тому веслування проти течії нагадувало сходження по обледенілому схилу: три ярди вперед, два назад. Під кінець вони із Явиндером змінювалися раз на кільканадцять змахів веслом.