— Знаю.
— Знаєш… я заздрив тобі… їй, дітям, хаті в долині. Плакав, коли вона загинула.
— Вона знайшла шлях, а тепер — знову з нами…
— Так… І тепер у країні мертвих… немає вже… спокійного місця…
Вони усміхаються вперше за кілька років так само, як шкірилися один до одного в дитинстві. Близнюки, схожі, наче дві краплі води. І хоча вони обрали для себе різні шляхи, в цю мить вони — одне.
— Прощавай, брате… Він… вже… йде…
Закривавлена голова хилиться набік. І раптом ВІН Є.
Відвертається, стрибає на коня й дивиться на табір ворога.
Чужа Потуга вичерпала сили в останньому нападі й виразно притихла.
Він махає рукою, а тридцять тисяч воїнів рушають в атаку…
* * *
Брате?
Присутність делікатна, майже непомітна, наче дотик бабиного літа на обличчі. Але звертає увагу, наче хльоскання по голій спині пліткою, вимоченою в оцті.
Бог з’являється за півудару серця, а кольори, звуки й запахи вибухають інтенсивністю.
Я можу прийти?
Здивування Безсмертного настільки велике, що навіть він це відчуває.
«Прийди», — чує він нарешті.
Перед ним відчиняється портал, освітлюючи краї намету багряним відблиском.
З порталу виходить жінка. Молода, красива. Гола.
Він одночасно дивиться на неї очима своїми та очима бога. Бачить дівчину і Присутність, яку вона несе. І обидві дивляться на нього. На них.
— Чого ти хочеш?
Фраза проговорюється вголос, і на мить йому здається, що це зробив він. Але ні, це неможливо.
— Поговорити. Поставити питання. Знайти відповідь.
У неї низький, милий голос. І тіло войовниці: худорляве, з красивими м’язами, позначене шрамами.
— Про що говорити?
Він добре знає, що такі питання непотрібні. Бог добре знає, про що має бути ця розмова. Але, схоже, він не бажає і! починати.
— Ти відчув це вчора? Лемент на півночі? Біль і страждання? Сетрен втягнув ва’геровее-семгу пастку та знищив їхню єдність. Вони відступають.
Вочевидь, він це відчув. Як і більшість Безсмертних. Його найближче начиння помчало в бік земель Володаря Сокири, аби переказати вітання й попросити про допомогу. Наразі відповіді не було.
Вона не мусила про це питати.
— Він відійшов.
— Хто?
— Бик. Повернувся до свого царства.
Відчуття поміж веселістю й презирством. Сетрен утік. Більшість войовників обдаровувала його повагою, але він, схоже, про це не дбав. Захистив свою землю, виставив геть загарбників і пішов, наче решта світу його не обходила.
— Це його справа.
— Його царство замкнене. Я намагалася до нього дістатися… Жодної відповіді.
— Що з того?
— Царство замкнене, — повторила вона.
Тиша й непорушність. Він відчуває, наче бог на мить покинув його тіло. Минають кількадесят ударів серця, поки Присутність не з’являється знову.
— Я перевіряв, — чує він власний голос. — Усі брами до його царства зникли… Що це значить?
— Ти підійшов так близько?
— Так, — відповідь була обережною і просякнутою невпевненістю. Укол страху виповзає десь із глибини, і йому здається, що це чути в наступній фразі. — Це ще нічого не значить.
— Ти чув, як дерева валилися? Крики? Ревіння роздертого неба?
Він б’ється…
Цього разу страх виразний, він дає присмак заліза в роті, як тоді, коли мало не потонув дитиною. І він задумується: чи це його страх, чи бога.
— Із ким? — питання швидке, ледь не агресивне. — Хто міг зайти в зачинене царство?
— Ніхто, — жінка усміхається, і в тій усмішці обидві вони: вона й богиня. — Ми про це розмовляли, пам’ятаєш?
— Це неможливо.
— А скільки часу вже триває війна? Коли ти востаннє досягав Поєднання? Коли виходив із усіх начинь і знову був собою? Коли ти провідував власне царство?
Він не бачить сенсу в цих питаннях, але відчуває, як підноситься лють його бога.
— Це нічого не значить, — цідить він. — Ми загубилися на цій війні, але знайдемося знову. Це наша пожертва — для людей, і вони про це знають.
— Справді? А ти дивився останнім часом їм у вічі?..