Чоловік, до якого він звернувся, саме злазив із сивого жеребчика. Носив простий військовий шолом зі стрілкою, кавалерійську кольчугу, чорні шкіряні штани й сірий короткий плащ. Лише це й можна було помітити у світлі смолоскипа. Недбало махнув корчмареві та відразу попрямував до жеребця поруч. На оздобленому сріблом сідлі, похилений уперед і обіймаючи руками кінську шию, сидів молодий хлопець. Чоловік схопив його за плече й обережно стягнув униз. Хлопець шарпнувся, крикнув страшним голосом і зм’якнув. З-під почорнілих пов’язок, які стягували його живіт, потекла кров.
— Кайлін!
Найближчий з вершників зістрибнув з сідла й підбіг до них. Дівчина. Вдягнена по-чоловічому: вовняні короткі штани, лляна сорочка, високі чоботи до колін — нічого незвичного для цієї частини країни, де жінки часто допомагали чоловікам переганяти стада чи в іншій роботі, що вимагає їздити верхи. Але на її сорочку була накинута кольчуга з короткими рукавами, з-під якої визирав краєчок стьобанки, а широкий, майстерно сплетений пояс обтяжувала шабля. І це вже не було звичним навіть для місцевої жінки.
Дівчина схопила пораненого за ноги, і вони вдвох внесли його до заїзду.
Військовий безцеремонно скинув з найближчого столу кухлі та миски. Обережно поклав хлопця на поплямовані вином і соусами дошки.
Двоє купців, які дрімали, сперши голови на руки, підхопилися з місця:
— Що тут?! Що?.. — заспівав пияцьким сопрано молодший.
Чоловік проігнорував його, приділивши всю увагу пораненому. Його товаришка підійшла до купців і почала їм щось шепотіти, рішуче тримаючись долонею за руків’я шаблі. Поки вона говорила, бойовий дух, здавалося, залишав п’яничок. Зрештою обидва, бурмотячи якісь вибачення, почвалали в інший куток зали.
Офіцер зняв шолома, показавши сиву чуприну, почав обережно обстежувати стан пораненого. Важко зітхнув і відвернувся, шукаючи поглядом своїх людей.
— Бендарей, Риута, Дагена, перекажіть решті, щоби ті перевірили коней у стайні та внесли в’юки всередину. Поранених — відразу нагору. І нехай покличуть Аандурса.
Власник заїзду вже був на місці.
— Слухаю, генерале.
— Його палить гарячка, від учора ригає кров’ю та жовчю, — офіцер вказав на хлопця. — Нам потрібен медик, а краще за все — Вейльгорн.
— За медиком я вже послав, а старий чарівник, гм… Його немає, два дні як поїхав до Верленна.
— А щоб його! Авен не доживе до світанку із такою раною в череві.
Берт похитав головою:
— Ми нічого не зробимо, генерале. Усе — в руці Володарки. Маю нагорі три вільні кімнати. Одну приготую для поранених.
— Буду вдячний. І одну для жінок.
— Як завжди.
Дівчина, здавалося, хотіла щось сказати.
— Не починай знову тих дурнуватих балачок, Кайлін. У стайнях зараз спить десь сорок погоничів напідпитку.
— Нічого б з нами не сталося.
— З вами ні, але із ними — так. Зрештою, чого ти досі тут стирчиш? Здається, у твого коня проблеми з передньою ногою. А розсідлати цю бестію, уникнувши зубів чи копит, зумієш тільки ти. Доглянь його та зроби примочку із рум’янку та вентиги. Шкода було б такої доброї тварини.
Якусь мить вони мірялися поглядами, сірі очі чоловіка та зелені очі дівчини. Нарешті вона гнівно пирхнула, розвернулася, мотнувши русою косою, та вийшла.
* * *
Вранці вона прокинулася останньою. Розплющила очі й деякий час витріщалася на білену стелю, намагаючись пригадати подробиці останніх днів. Спомини були розмиті, неясні, сповнені вируванням битви, свисту вітру у вухах, тупотінням коней, що йдуть чвалом, та дзеленчанням клинків, що б’ються один об одного. А закінчувалося все довгою та розпачливою втечею із переслідувачами на хвості. Вона мимоволі торкнулася пов’язки, що обмотувала її ліве плече. Задерев’янілі м’язи боліли більше, ніж рана.
Встати з ліжка здавалося кепською ідеєю, але з вулиці доносилися звуки якоїсь метушні, а три інші жінки, які ділили з нею кімнату, вже встигли вийти.
Вона важко зітхнула та, проклинаючи біль у м’язах, злізла з ліжка. У кутку знайшла миску та жбан із водою. Умила обличчя, заплела косу та позбирала розкиданий одяг. З минулого вечора пам’ятала лише те, що була настільки втомленою, що стягувала його з себе, мріючи лише про ліжко. Потім залізла поміж Леєю та Дагеною й заснула раніше, ніж ці дві скінчили лаятися на неї.
Після хвильки вагання вона кинула просяклий потом одяг у куток і витягнула з в’юків чистий. Зелена сорочка, темно-синій каптанчик, сині штани, свіжі онучі. Коли взула високі чоботи та підперезалася шаблею — відчула себе набагато краще.
Привиди попередніх днів зблякли.