Альтсін ударився об щось на дні, течія підхопила його, закрутила й винесла на поверхню.
Поряд відчув рух, простягнув руку, вчепився у щось, що пропливало поряд, і утримався на поверхні. Старезна скринька, яку несло вниз течією. Попереду поверхня річки танцювала на широкому й красивому вирі.
«Хай йому грець», — встиг він подумати, перш ніж вода закрутила ним і затягнула під поверхню.
* * *
Дитина. Посеред його намету. Їй два роки, вісім місяців і шість днів. Він ловить себе на тому, що з певного часу рахує кожен день, наче це його найцінніший скарб. Сьогодні, завтра, післязавтра. Кожна хвилина важлива.
Дівчинка дивиться на нього та морщить ніс. Потім усміхається й плескає в долоні, а крихітне сонце запалюється й гасне навколо її пальчиків.
Сила.
Ще ніколи не відбувалося чогось такого — тіло, наповнене в мить зачаття духом двох богів і двох смертних. Вона не богиня, але також є незвичним начинням.
Коли вона подорослішає, то може струснути світ.
* * *
Битва. Вперше він встає проти брата.
Ця атака — раптова й підступна. Ґаллеі перший кидає своїх святих воїнів у бій, а його власна Присутність репетує разом із люттю, виє про зраду й нечесність.
Ґаллеі завжди мало що розумів й ніколи не міг сягнути поглядом далі, ніж на кілька днів наперед. І все ж лють Володаря Гроз розриває небо.
Але він не дасть себе зламати. Не сьогодні.
Шеренги його важкої піхоти підтримують полки венлеґґів. Закуті в хітин воїни стоять твердо, наче вони вросли в землю, атака за атакою розбивається об мур їхніх щитів.
Якщо вони витримають — він дасть кааф те, про що та просить.
Землю, де вони зуміють виховати наступне покоління.
І мир.
* * *
Місто здається спустошеним.
Він в’їжджає на вулицю й мимоволі прикликає Щит, хоча думка, що хтось насмілився б вистрілити в нього чи кинути списа настільки абсурдна, що він майже усміхається.
Втім порожні вулиці й зачинені двері будинків стримують цю гримасу.
Посередині міста — ринок.
На ринку стоїть самотній старець.
Старець низько кланяється й каже:
— Вітаю, пане.
— Де всі? — запитує він, хоча знає, що вони ховаються у будинках.
— Шукають миру, пане.
— Миру? — це слово звучить майже дивакувато. — Миру? Сьогодні, коли світ гнеться під натиском загарбників? Коли сотні тисяч ваших братів і сестер віддали життя на його захист?
Він хитає головою й посміхається, а під тягарем цієї посмішки старець блідне та починає тремтіти.
Але за мить відповідає власним сміхом, настільки смутним, що, здається, от-от заплаче небо.
— Тут, у нашій долині, було, пане, п’ять міст. Лог, Нерт, Нове Паот, Миферт і наше. Двадцять років тому ти прийшов до Лога і всі його чоловіки пішли на війну. П’ятнадцять років тому ти забрав із Нерта кожного, хто зумів підвести зброю. Вісім років тому Нове Паот спустошилося, бо ти потребував людей для битв. Три роки тому всі в Мифертіміж п’ятнадцятим і шістдесятим роком життя вдягнули обладунки й пішли на війну. Не повернувся ніхто, — старець говорив тихо, не дивлячись йому в очі. — Ті міста… вони померли. Жінки й старці забрали дітей і прийшли до нас, щоб…
— Знаю, — перериває він старця, бо саме за тим він і прибув. За поколінням, яке за цей час виросло. Але старець, здається, не відчуває загрози в його голосі.
— Я був дитиною, коли почалася війна, пане. Мені було п’ять років. З того часу прибульці приходять і йдуть, а ми із ними продовжуємо битися й битися. Інколи — вони наші союзники, інколи — вороги, інколи — вершники Лааль чи войовниці Кан’ни захищають нас щитами, а часом змочують мечі в нашій крові Ми укладаємо союзи й порушуємо їх, нападаємо й захищаємося. І в цьому місці немає нікого, крім мене, хто б пам’ятав, як воно: просинатися й не боятися війни. Старець замовкає, обтирає піт із лоба тремтячими руками.
— А з п’яти міст залишилось одне.
Він перериває промову зведеною рукою, і тоді голос чоловіка перетворюється на шепіт і тихне.
— Завтра, — видає він вирок. — Завтра ви вийдете з міста. Потім спалите його. Я звів табори, де рік за роком жінки спокійно народжуватимуть. Ми потребуємо воїнів.