— Близько п’ятисот.
Він повертає голову. Стоять там, посеред поля бою, люди й суї. Здавалося, ці прибульці заздалегідь ненавидять венлеґґів через якийсь злочин, який стався століття тому. Тож вони підтримали Лааль у битві. Вони дещо вищі за людей, худорляві й жилаві, зі шкірою кольору попелу, вкритою укісними смугами. Навіть їхні обличчя оздоблені ось таким чином. Він досі не знає чи це природна прикраса, чи різновид татуювання. Неважливо. Чужі не тутешні, а тому повинні померти.
— Вони мужньо билися, — чує він раптом. — Залишилися, щоб прикрити відступ інших.
Це правда. Билися вони мужньо. Майже заслужили на пошану.
— Ті, хто стає проти братів поряд із чужими демонами, мають померти, — говорить він і вже не знає чи це він, чи бог. Але яке це має значення? — Вбийте їх. Усіх.
І вперше бачить це. Вагання. Тремтіння долоні, блиск супротиву в очах, майже нахмурені брови.
— Пане, — голос начиння абсолютно контрольований. — Минулого місяця Володарка Коней звільнила триста наших, відпустила навіть сотню венлеґґів. Ми також…
Він не закінчує, але й не мусить. «Ми також б’ємося проти братів поряд із чужинцями».
Він розвертає анг’огєра й рушає в бік табору. І на половині оберту робить те, чого ще не доводилося робити ні разу з жодним своїм начинням. Тягнеться крізь Вузол і ламає його волю. Молодий сокирник тремтить і на мить заплющує очі, а коли розплющує їх, то в них немає нічого, крім абсолютної любові.
— Слухаюся, пане, — кланяється низько. І йде виконувати наказ.
Але він буде пам’ятати. Навіть якщо його серце наповнює зараз любов і послух, він буде пам’ятати.
* * *
Зрада! Венлеґґи напали на табори, які він заклав для своїх людей. Він не мав там охорони, бо більшість сил тримали лінію східних гір. Перш ніж він встиг повернутися, вісім таборів було вирізано. Старці, жінки, діти, нечисленні чоловіки.
Завтра… завтра він вдарить у їхню рівнині.
Наказав убити всіх, хто виконував функцію зв’язківців із його військами.
Треба вислати гінців до Лааль.
* * *
Щось протягнуло його дном і випхнуло нагору. Альтсін закашлявся, почав плюватися, а потім раптом помітив, що в нього з’явився шанс. Чверть милі спокійної течії із гладкою водою, наче скло, та з берегом, до якого було всього двісті кроків.
Він міг вирватися з обійм Ельгаран, перш ніж ця сука його вб’є.
Але тоді… він ніколи не довідається…
Прикрив очі й кілька разів глибоко вдихнув.
А потім пірнув якомога глибше, випускаючи повітря й дозволяючи підводній течії понести себе. Тут річка мала понад п’ятдесят стоп глибини, а вода була крижаною.
Коли його скрутила перша судома, а тіло почало битися за життя, прямуючи до поверхні, хоча й знаючи, що йому, скоріше, не вдасться…
* * *
Земля має барву деревного вугілля, змішаного з дробинами попелу. Коли він набирає її в долоні, та липне до них і, здається, аж тремтить від нетерплячки. Вона плідна, як жодна з тих, що навколо. Благословенна стежка, яка їх сюди привела.
За ним стоїть хата. Справжня хата з глибоким фундаментом і підвалом. Хата, яка досі сяє світлими колодами. За кілька днів він скінчить дах. Це буде красивий дім.
Тихі кроки за спиною виривають його з задуми.
— Я бачила дикий виноград на південних схилах. І ожину, таку велику, наче сливи. І гриби, силу силенну грибів…
У нього немає потреби озиратися, щоб знати, що її обличчя проміниться. Але він озирається. Любить на неї дивитися.
У неї темне волосся, заплетене в дві коси, карі очі й кілька ластовинок, які вона припинила приховувати з того часу, як він сказав, що вони йому подобаються.
— Ця долина — чудове місце, — каже він.
— Я знаю.
Вони усміхаються одне до одного.
— Брате…
Голос чути збоку, він тихий, ледве чутний.
Озирається. Енду’рег. Первородний.
— Вітаю.
В Енду’рега опухлі руки й набрякле обличчя з губами, що нагадують пару синіх, варених слимаків. Нічого дивного, що він говорить пошепки.
— Ще чотири дні — і все скінчиться… — брат намагається усміхатися, але здається, що він з усіх сил намагається не кричати.
— Ти витримаєш?
— Старший говорить, що ще ніхто не зносив татуювання так добре, як я.