Він був змучений. Дуже змучений.
Роками небо затягували хмари.
Він уже не пам’ятав, як виглядає сонце.
* * *
Дан’верс спустошене. Моірель-ла — також. Міста, де жило по п’ятдесят тисяч людей, де він сподівався знайти нових воїнів, виявилися захопленими й зруйнованими менш ніж за половину дня. Сто тисяч людей пішло в неволю.
Він стискає кулаки, а начиння, які його оточують, машинально роблять те саме. Ґанерульді підвів. Згідно з клятвою, він мав охороняти землю його народу. Тим часом уже два дні вони йдуть спустошеною країною. Мандрівники, які з’явилися на кораблях у половину милі довжини, щоб змірятися силами із Володарем Океану, не повинні так легко входити вглиб континенту.
Він йому довіряв!
Відчуває гнів свого Володаря. Бог не Обіймав його вже довгий час, але він засмучений та відчуває себе ошуканим.
Доведеться змінювати тактику.
* * *
Нічні пестощі, дотик жару на шкірі, поцілунок сухих, розпалених страхом губ.
— Це ти, — шепіт. — Ти чи Він, чи ВІН? Це я чи Вона? Ти знаєш?
Він мовчить. Думки несуться галопом. Я — це я? Чи Він? Чи можу я розпізнати? Чи це питає вона, чи вже Вона? І чи Він знає?
Вони сварилися, бог і богиня, а потім Він зник, сховався так глибоко, що він майже не відчував Його. А вона залишилася. Гола, самотня, чарівна. І прийшла до нього, шукаючи… забуття?
«Яке це має значення», — думає він. Думає, відповідаючи на пестощі. «Жодного». Він був начинням двадцять років. Ціле покоління. Вже й не пам’ятав, як це воно — не мати в собі Присутності, яка причаїлася, але є вічною. Це наче увіткнутий у черево ніж, який інколи ранить сильно, а інколи про нього можна майже забути. Він згадує, як дивився в очі своїх людей і бачив, яку них помирають радість і надія.
Він цілує її очі, губи, шию. Обережно покусує за вухо. Він так давно не мав жінки, але його тіло знаходить свій ритм, відповідає.
— Так давно, — чує він шепіт, і в ньому звучать низькі звуки, стлумлене пожадання, що відзивається тремтінням у його хребті, — так давно я не мала чоловіка.
Він закриває їй губи поцілунком, слова непотрібні.. Війна, кров, битви — все зникає, розпливається у дотику й пестощах. Жар наповнює його і зростає. Нетерплячість, з якою він шукає її тіла, має присмак шаленства.
Вони поєднуються в ту мить, коли йому здається, що він зараз вибухне, і саме в цю мить з’являється Присутність.
Ні, НІ! Не зараз! Він не стане іграшкою для свого бога! Ставить опір, залишаючись у власній свідомості, ухиляючись від Присутності, кидаючи виклик Йому. Так наче дитина кидала б виклик океану, пісяючи у хвилі. Втім Присутність трохи відступає, і він відчуває Його здивування. І невпевненість.
«Дозволь, прошу», — чує він вдруге в житті.
І вперше це щире прохання.
Він дивиться в очі дівчини й бачить, що її богиня також тут, і що вона це приймає. Киває й трохи виклично посміхається.
— Дозволь Йому, — шепочуть вони обидві. — Прошу.
Він дозволяє. І цілуючи її, Її, їх, він забуває про Присутність. Тож нехай воно так і буде. Якщо він настільки загублений та переляканий, як і я, то нехай відчує, що воно значить — бути людиною.
* * *
Привітання змінюються. Інколи це потиск, іншим разом — поцілунок або ж кидання на шию.
Ніколи не слова.
Дівчинка не говорить. Ніколи не видає жодних звуків, ніколи не плаче й не усміхається. Йому це не заважає. Порівняно з тим, що найчастіше його оточує — брязкіт зброї, галас битви, стогони та схлипи конаючих, — ця тиша стає благословенням.
Інколи він дивиться на її душу й бачить, як та палає все яскравіше. «Може», — думає він тоді, — «доведеться відкрити перед нею ворота власного царства, аби вона зуміла розмістити там таку Силу.
Якщо ні…
Він не хоче про це думати.
* * *
— Пане, — розвідник кланяється біля входу в намет. — Ми їх знайшли.
— Скільки?
— Біля восьмисот. Ховаються в печерах на сході звідси.
— Шляхи втечі?
Розвідник хитає головою.
— Ні, пане.