Сьогодні ліхтарники не вийшли на роботу.
Олійні ліхтарі, найчастіше наповнені тюленячим або китовим жиром, розміщувалися на відстані в кільканадцять ярдів один від одного. Давали саме стільки світла, щоб у сутінках не наштовхуватися на стіни, і багато років були гордістю міста, а цех ліхтарників сприймав свої обов’язки майже із релігійною завзятістю. Його члени, вдягнені у важкі шкіряні плащі, кружляли нічними вулицями, перевіряючи рівень олії, обрізаючи ґноти й чистячи абажури на ліхтарях. Для більшості мешканців вони були такі ж непомітні й пов’язані з містом, як і морський вітер.
Але не сьогодні, не в цих дільницях.
У Понкее-Лаа було небагато сил, які могли б змусити ліхтарників залишити в темряві якусь вулицю.
Альтсін відчував під шкірою майже тремтіння насолоди. Бій. Двобої в темряві. Плани, тактики й підступи, кров на бруківці та відчуття тріумфу. Мимоволі вишкірив зуби.
Примружив очі й кілька разів глибоко вдихнув, вириваючись із полону шалених думок і емоцій. Якщо ясновидець мав рацію, якщо тут знаходилися Праведні, ці пришелепкуваті сучі діти, то будь-яка фронтальна атака була б самогубством.
Прокляття. Вже сам вхід у дільницю був самогубством. З таким самим успіхом можна було б сісти на гаряче вугілля й очікувати, що це вилікує від головного болю.
Альтсін роззирнувся. Остання запалена лампа палала десь за тридцять кроків за його спиною. Попереду він мав вхід до Мугреї. Портова дільниця потопала в темряві, наче там сиділо щось, що пожирає світло. Він бачив не далі ніж на кілька кроків. Навіть білі стіни найближчих будинків, здавалося, випромінюють темряву.
Йому засвербіло між лопатками. Хтось кинув закляття, що занурювало дільницю в темряву. Всю дільницю.
Вишкірився. Було цікавіше, ніж він очікував.
Чому ти це робиш?
Це була одна з тих думок, які він тлумив із тієї миті, як Явиндер сказав йому, що відбудеться в місті ввечері. Чому не втекти й не заховатися в провінції? Грошей, що зберігаються у нього в банках, точно вистачить до кінця життя.
До кінця життя…
Переслідуваний, загнаний, наче тварина.
Інколи відступати перед хвилею — лише прискорювати своє падіння.
За спиною, в глибині вулички, він почув повільні кроки й стукіт окутого залізом посоха по бруківці. Ці місцини ліхтарники провідували регулярно. Він усміхнувся ще ширше.
За чверть години він стояв на тому самому місці, вдягнений у шкіряний плащ із каптуром, шкіряні штани й шкіряну маску на обличчі. Інколи бувало так, що перегріта лампа, коли туди доливали паливо, вибухала, бризкаючи навколо палаючою рідиною, тож такий одяг був розумним рішенням. Банка з олією, яку він взяв, була майже порожньою, але це була найменша з проблем.
Іще він підняв із землі лампаду й довгий посох в десять стоп, звінчаний ґнотом і малим гачком. Потім увійшов у темряву.
Було не так як він очікував. Жодних зловорожих тіней і похмурих постатей, які минали б його, наче духи. Тільки світло від лампадки виразно зіщулилося, втім не так, щоби не освітлювати йому шлях, а свербіння між лопатками незначно посилилося. І все. Схоже, чари не мали покрити все густою темрявою. Просто мали зробити так, аби цікаві очі не помічали того, що повинно бути прихованим. І вочевидь, застерегти власників тих очей, що краще полежати в ліжку, напитися чи пообійматися із жінкою, необов’язково навіть із власною, ніж стирчати біля вікна й витріщатися в ніч.
Перша лампа виринула з темряви ледве за кілька кроків від нього. Залізний стовп із заскленою кліткою нагорі. Він зупинився, поволі поставив банку з олією на бруківку, потім — лампаду, потягнувся. „Ну ж бо, мерзото“, — підігнав їх подумки, — „бо ще хвилька — і ви зрозумієте, що я не маю й зеленого поняття, як це робити“.
Запалив ґніт на кінцівці посоха. Посипалися іскри, полум’я виявилося дивовижно світлим і живим. Злодій потягнувся за начинням з олією.
Кроки.
— Майстер цеху не казав тобі, що сьогодні в цю дільницю не можна заходити?
Він різко розвернувся, наче його застали зненацька. Їх було двоє: низький худорлявець і високий, потужний, наче стогалонова діжка, здоровило. Худий не мав тіні — пасма темряви спливали від нього на бруківку, звиваючись навсібіч. Чародій та охоронець. Цього здоровила Альтсін міг на якийсь час проігнорувати, він стояв трохи нахилений уперед, із вільно опущеними руками й широко розставленими ногами. Ця поза повинна залякувати, але була поганою для нападу чи захисту. А чародій…
— Я питав, — хрипло просичав маг крізь стиснуті зуби. Чародій був стомлений, бо утримувати такі потужні чари — справа важка. Напевне, він діяв не сам, адже якби міг один занурити в морок цілу дільницю, то був би славетнішим, і тоді біля нього знаходилося б кілька охоронців.