А здавалося, що їх вже ніщо не поєднає…
Лааль, Ґаллеі, Кан’на й кілька інших безперервно відсилають до нього посланців. Він вбиває їх без хвилі вагання. Він уже достатньо бачив на тому клятому полі бою… Тож простежить, аби тепер увесь світ став таким місцем.
Нехай його наповнить кров і круки, що влаштовують учту на трупах.
Увесь час він має нав’язувати своїм людям Волю.
Інакше жоден наказ не був би виконаний як належить…
* * *
Щось схопило його за волосся, шарпнуло вгору, витягло на поверхню. Перш ніж він встиг крикнути, його силою втягнуло до човна. Потім він отримав потужний удар у сонячне сплетіння, захлинувся повітрям, захарчав і зблював на дошки.
— Якщо хочеш померти, хлопче, — почулося з відстані багатьох миль, — зроби мені ласку, не брудни річку. Крім того, ти міг випадково знищити місто, а я, незважаючи ні на що, його люблю.
Воно майже таке саме цікаве, як попереднє.
Злодій впізнав голос, хоча пригадування імені потребувало зусилля. Явиндер. Сьогодні він із ним бився. Сьогодні або сто років тому. Яке це мало значення? Було схоже на те, що йому не пощастило, тож поки не помиратиме.
— Смерть. Цікава штука. Якби ж ти знав, що це насправді значить, то не поспішав би до неї. Дихай. Поволі, бо знову обблюєш мого човна. І не розраховуй на милосердя. Потім вичистиш його. Ретельно.
Плюхнули весла, вони рушили. У бік молу. Альтсін лежав на оббльованих дошках і не міг ворухнутися. Цієї миті йому було байдуже.
Дівчина озвалася першою.
— Хто ти? Так легко мене відштовхнув… Ах, це ти… Ми вже одного разу зустрічалися, пам’ятаєш?
Вона говорила спокійно і з усмішкою, що таїлася в її голосі.
Мала акцент когось із міста, когось із набережних дільниць, дочки капітана корабля або купця середньої заможності. Якби заговорила з ним на вулиці, то він би щось буркнув у відповідь і пішов би собі далі, настільки звичним був цей акцент. Міський.
— Я ніколи тебе не зустрічав, — Явиндер зупинив човен у кількох ярдах біля молу.
— Справді?
— Так. Але я вже знаю, чого ти хочеш у моєму місті. Їдь звідси.
До світанку.
— Чому б це? — у питанні крилося кокетливе тріпотіння вій. — Адже я допомогла тобі прибратися. Знаєш, що може статися? За кілька років він вкраде в тебе і місто, і людей. Дай мені його. Закінчимо це тут і зараз.
— Ні.
— А може, я повинна взяти його сама?..
Злодій застогнав, наче хтось вилив на нього глечик киплячої олії поміж лопатки. Сила? У порівнянні з чарами міських магів і жерців, це було наче шторм проти пускання вітрів. Він зціпив зуби.
Зникло. Потроху, наче хвиля, що відступає під час відпливу. Форкання ясновидця забриніло, наче форкання веселої видри.
— Ти насправді хочеш встати проти мене? Тут? У гирлі річки?
Коли ти на молі, майже посередині її нурту?
Шум води, потріскування дошок, здивований крик. Кашель і спльовування.
— Твій товариш не вміє плавати. Я маю його забрати? Тоді тобі полегшає чи стане важче? А ти? Чи станеш битися за нього з усіх сил? Ризикуючи власним… існуванням?
Голос Явиндера змінився. Тепер він доносився звідусіль. Здавалося, що шепотіла вся річка.
Злодій звівся і, не дивлячись на ясновидця, перехилився за борт і обмив обличчя. Потім прополоскав рота, хоча здавалося, що — принаймні сьогодні — з нього має бути досить цієї води.
Двоє прибульців надалі стояли на молі. На тому, що від нього залишилося. Палі перекривилися, більшість дошок зникла. Обидва були мокрими, а вбивця знову тримав мечі в руках. Було щось жалісливо-безсильне в цьому жесті.
— Тож як? — річка шепотіла навколо, а Альтсін поставив би власну голову на те, що ясновидець навіть не намагається відкривати рота. — Ти насправді хочеш за нього битися?
— Якщо так, — відповіла вона, — помре чимало людей.
— Авжеж. Тому я й питаю. Насправді хочеш?
Тиша.
— Розумію.
Злодій торкнувся Явиндера, а коли той озирнувся на нього, його очі мали колір річки після весняної повені.
— Ні, — Альтсін похитав головою, — не таким чином. Ти не втопиш його як кошеня.
— Чому ж?
— Бо він на це не заслужив.
— Якби він мав шанс, то вбив би тебе, наче скаженого пса.
— Може. Але в бою. Віч-на-віч, — злодій кахикнув. — Є пара людей у цьому місті, яких я й сам охоче втопив би. Вранці дам тобі список. Але йому сьогодні — пробач.
Тиша. А потім шум. Струмок, який несеться гірською ущелиною, річка, що звивається освітленою галявиною, малий водоспад, над яким встає веселка. Радість. Річка сміялася.