— Про що ти кажеш, хлопче?
— Бач, всі казали, що люди Авера й Чахи порізали одне одного через Малу Лівку. А я вже тоді поставив собі питання: а що було б, якби Лівка їх ошукала, але вони були б друзями? Вважаю, що тоді нічого б не сталося. Найбільше — хлопці потовкли б один одному пики, а тоді уставили б чесний поділ днів. Лівка була тільки причиною, малим, худорлявим і шмаркатим приводом. Розумієш?
— Не дуже.
— Я думав про це. Про мої сни. Чи це минуле, чи це видіння майбутнього. Про дивних людей, які з’явилися нізвідки. Про кров на дошках молу. Ніхто з тих, хто загинув нині вночі, не мав бути на тому місці. Війни спалахують не через те, що якась портова дівка переплутала коханців, і не через те, що якийсь злодій опинився в поганий час у поганому місці. Війни спалахують, бо пара людей ненавидять одне одного до тієї міри, що далі вже неможливо. Або тому, що хтось хоче більше грошей, влади або ж інших вигод, але не може отримати їх іншим чином. Тож якби я тоді не витер долоню об руків’я Меча, потвори все одно б прийшли. Якщо не тепер, то за п’ять, десять або сто років. Я маю рацію?
Він розплющив повіки й глянув просто на ясновидця. В очах старця знову танцювала річка.
— Я вже казав, — зашуміли навколишні води, — що йому пощастило. Дуже. Може, за все своє існування він ніколи не зустрічав такого, як ти, Альтсіне. Його авендері завжди добиралися серед найпалкіших прихильників, готових без супротиву зробитися начиннями для душі бога. Він ніколи не мав серед них друзів. Партнерів.
— Я не стану начинням.
— Може, в тебе не буде виходу. Він досі спить, зализує рани. Але надійде день, коли в нього виникне потреба тіла. Він — лише частка душі бога. Він чимало втратив під час Війни, але для нього вона ще не скінчилася. Коли набереться сил — то забере в тебе тіло, хотітимеш ти цього чи ні.
— Не лякай мене, Явиндере. Я чув оповістки про авендері. Я мушу погодитися на це й прийняти його добровільно, інакше двобій за душу знищить нас обох.
— Так? То чому твої рани гояться майже миттєво? Чому ти б’єшся, наче фехтувальний майстер, одержимий демоном? Яким дивом ти переміг мене, Праведних, того пустельного вбивцю, врешті-решт? Якби ти хотів, то порізав би його на шматочки. Повір мені. Бог не має отримувати від тебе письмової згоди. Досить і того, що ти знаходишся в ситуації, коли тобі доведеться битися за життя. Він підсовує тобі свої вміння, а ти користуєшся ними, і тобі все важче обійтися без них. Бо потуга й сила спокушають. Аж якогось дня ти почнеш мислити й відчувати, як він. І тоді…
— Ми, скоріше, помремо. Я разом із ним. Я йому не піддамся. Шум річки розтікся лагідним сміхом.
— Я на мить майже повірив тобі. Так, ти впертий. Сьогодні вночі ти мало не потонув, щоб не дозволити йому заволодіти твоїм тілом. Знаєш, що тоді сталося б?
— Що?
— Ви обидва померли б, але його конаюча душа вивільнила б таку Силу, що могла зникнути половина міста. Я ледве встиг.
Злодій знову заплющив очі, зітхнув.
— Що, старий, обплутуєш мене мотузками? Ти намагаєшся сказати, що я не можу з ним битися, коли поблизу є люди? А що, коли мені байдуже до них? Ти казав, що я не маю виходу, що він мене все одно поглине. Я, скоріше, погоджуся на знищення всього світу, ніж це допущу.
За мить він почув тихе хихотіння.
— Ти зараз говориш до мене чи до нього? Га, хлопче? Кого ти хочеш переконати?
— Може, себе? Як він звався? Той авендері?
— Кулак Битви. Він був… був найкращим воїном і тактиком, якого Реаґвир Обійняв своєю душею. Але розділення… Бач, деякі авендері носили в собі шматочки душі бога роками. І ті фрагменти вростали в них, поєднувалися з їхніми душами. Якщо покроїш дощового черв’яка, то з кожного шматочка народиться хробак. Якщо поділиш душу на кілька частин, то за роки кожна з них стане окремою сутністю. Окремою свідомістю. Після закінчення Воєн Богів виявилося, що нашим Безсмертним не так вже й легко, скажімо, зібратися докупи. Інколи доходило до справжніх воєн поміж тими, хто народився з авендері.
— Як у Сетрена?
— Так. Він був першим. Тому Безсмертні відмовилися з’являтися поміж людей таким ось чином. Не тільки тому, що можуть померти, але й через побоювання, що поділяться на частини, які потім не зуміють поєднати.
— Чи може з такого фрагменту колись вирости новий бог?
— Хтозна.
— Я не дозволю йому цього зробити.
— Хе-хе-хе. В тобі знову говорить вуличний грабіжник. Нахабний і впертий. Знаєш, звідки взялися припливи?
— Ні, але відчуваю, що ти зараз мені все розповіси. Там хтось щось говорить про місяць.
— Так. Ідіоти. Дуже давно не було ані припливів, ані відпливів. Моря й океани стояли нерухомо, лише час від часу їх рвали шторми. І над берегом океану жив один дурник. Мешкав разом із маленькою донькою в хатці, такій як оця. Жили вони зі збирання того, що хвилі викинуть на пісок. Його донька полюбляла море, купалася в ньому щодня. Але одного разу вона вийшла ввечері, щоб поплавати, і не повернулася. Дурень шукав її всю ніч, а потім хтось йому сказав, що дівчинка випливла надто далеко й потонула. Знаєш, що він зробив?