Два наступні удари змусили Кайлін відступити на крок назад. Третього вона не намагалася парирувати, відчуваючи, що не дасть ради, відскочила від Послідника, збільшила дистанцію. Він повільно йшов до неї, крок за кроком.
— Скажи мені, Кайлін, скільки гідності в тому, аби просити старого слугу, щоби він знімав з тебе штани, коли ти маєш висратися, а потім — щоби підтер тобі зад? Скільки гідності в тому, що тебе кормить сліпий, беззубий старець, який дмухає в твою ложку та прикрашає кожну крапельками слини? Знаєш, як воно, коли тебе вкусить комар, а ти не можеш почухатися? І коли всі дивляться на тебе як на меблі? Твої давні товариші приходять у перші дні, співчувають, втішають, обіцяють допомогу. А через два місяці вони відводять погляди й минають тебе, переходять на інший бік майдану.
Він зробив такий швидкий рух, що його фігура перетворилася на розмиту смугу, і раптом виросла й нависла над нею, мов грозова хмара. Невідомо коли встиг перекинути меча в правицю й тепер засипав її градом ударів. Вона відступила, ледь-ледь парируючи та відчуваючи, що наступний удар може виявитися останнім. За мить сперлася спиною об стіну. Він загнав її туди, куди хотів, і тепер не було куди тікати.
Послідник наблизив своє обличчя до її лиця, дико вишкірився, його дихання смерділо гниллю.
— Я просив її лише про одну, Кайлін, просив її тільки про одну руку. Однаково, ліву чи праву. Жерці Володарів обіцяли, що з нами нічого не станеться. Але вона не хотіла, говорила, що ми дамо собі раду, що вона мене не покине. Що все буде добре, — в його очах спалахнуло божевілля. — Але все не було б добре — я бачив це в її погляді. Вона боялася, Кайлін… боялася та хотіла піти собі. Не сказала цього, але я знав. Тож відвів її в потаємне місце й забрав обидві руки. Вона померла там, стікаючи кров’ю, кричачи, що кохає мене, і що я маю про це пам’ятати. Що ми завжди будемо разом. Чи ти зможеш?.. Чи ти зможеш це зрозуміти, чаклунко?
Кайлін відчула дотик на рівні коліна. Могла й не дивитися. Нарешті з’явився Бердеф.
— Ні, Посліднику. Не зможу.
Вона сягнула до пса. Подумки. Волею. Глибоким і прадавнім прагненням. Він не опирався, поєднався з нею більш ніж охоче.
Світ не змінився, залишився таким само сіро-чорним. Змінилося те, як вона почала чути й відчувати запахи. Звуки навколо раптом пригасли й стали тлом, яке до цього часу було виттям вітру й далеким ричанням полум’я. Вочевидь, вони залишилися десь там, далеко, і більша частина її розуму ледве помічала їхню присутність. На перший план висунулися короткі, переривчасті відлуння, далекий брязкіт зброї, миттєво перерваний крик, натяг тятиви, ржання коней. Місто билося. Це добре. І запахи. Піт, страх, кров, лайно. Запахи з глибини міста. Розкопана могила, рана, вкрита хробаками, трупи дітей, що гниють десь у полі, потвори з Урочища у своїй істинній, повній подобі. Запах Послідника. Той стояв надто близько.
— Не зможу, — повторила вона.
Сперла ліву руку об його груди, хоча в ній все бунтувало проти цього дотику, та штовхнула. Усією своєю силою та силою, яку їй міг дати мішанець пастушого пса й вовка, що колись важив сто п’ятдесят фунтів. Бердеф. Його дух.
Колишній жрець відлетів назад на добрі п’ять кроків. На його обличчі з’явився вираз неземного здивування, тож якусь мить він виглядав навіть комічно.
Кайлін дісталася до нього одним гігантським стрибком і ось — це вже йому доводиться відступати. Вона вдарила: зверху, зверху, а потім — низько, в ноги, далі вийшла з-під контратаки блискавичним обертом і широким рубленим ударом проїхалася йому по грудях. Він зумів відсунутися, тож ледве його зачепила, але й цього вистачило, аби навіжений рик розідрав ніч. Його кров була чорною й смерділа, як… як кров трупа. Вона знову доскочила до нього й обсипала роєм ударів. Її накручували власні страх, відчай, лють і гнів. Силу й швидкість давав дух великого пса. Вона отримала його витривалість, енергію, тваринні рефлекси й інстинкти. Мало було серед людей таких рубак, які могли б у цю мить встати проти неї.
Проте він не був людиною. Не до кінця. Був ходячим трупом із долонями своєї нареченої, які поєднала із його тілом Сила Проклятих. З рани, якої вона йому завдала, витекла не лише кров. Раптом його оточили темні пасма, що тягнулися з рани, і хвиля чарів полетіла в бік Кайлін, змушуючи її до блискавичного ухиляння. Дівчина перекотилася через спину, але не встигла звестися на ноги, як із темної хмари вийшла потвора. Здавалася вищою та ширшою ніж мить тому, шкіра її блищала, наче була натягнута на занадто великий скелет, голова була ніби роздавлена ударом, одне око — виразно вище, ніс перетворився на діру, оточену схожими на п’явок чорними мацаками, губи всохли, відкриваючи конічні гострі зуби. Коли він біг, здавалося, що його ноги мають додатковий суглоб десь поміж коліном і стопою.