Вона почула стукіт пазурів об підлогу. З темного кутка вийшов пес. Тварина була жовтавою і нагадувала будовою степового вовка, але більшого та масивнішого. У холці пес доходив їй до середини стегна, а міцні щелепи здавалися створеними, щоби розгризати кістки.
— Бердефе, ти тут… — вони присіла й почухала йому за вухом. — А я вже боялася, що ти не зміг нас наздогнати. Добре, що ти повернувся, але не вештайся тут, особливо біля стайні. Коні цього не люблять.
Пес рикнув і пішов у куток. Двічі крутнувся навколо себе й улігся на підлозі.
— Ну добре, якщо хочеш — то можеш тут залишитися. А я піду до стайні.
Вона вийшла.
* * *
На подвір’ї було тісно від люду. Окрім її загону у «Вендорі» гостювали купці, що подорожували караваном до Тенкору, кілька мандрівних торговців дріб’язком, пара жонглерів, групка пастухів і чимало людей невизначених професій. У цей час ті, хто вже встиг протверезіти або ж, на жаль Берта, не упився попереднього вечора, лазили по всьому подвір’ю. Караван — десять важких, критих полотном возів, кожен з яких мав четверну упряж коней — збирався в дорогу. Головний підводи мав червону пику та лють в очах. Він лаявся, наче сотня шевців, ясно даючи зрозуміти, що зробить із своїми візницями, якщо ті от-от не вирушать.
— Негайно! — галасував, вимахуючи руками. — Чуєте, покручі завошивлених кіз, що не варті слини на плювок?! Негайно!!!
Фургони поволі виїжджали з подвір’я. Їх супроводжувало десь із двадцятеро озброєних до зубів вершників як ескорт.
Кількох вона впізнала. Чаардан Веторма.
Вона свиснула, вклавши пальці в рота, та почала махати останній двійці. Ті й собі привіталися, не намагаючись перекричати той розгардіяш, що тут панував.
Сам Веторм, трохи нахилившись у сідлі, розмовляв із Ласкольником. Командира вона впізнала за сивою чуприною. Він був убраний у святковий одяг і гладенько поголений, так ніби провів останні дні, вилежуючись на пуховій перині.
Нарешті Веторм кивнув, посміхнувся, потиснув Ласкольнику руку та погнав галопом за караваном.
Кха-дар неспішно підійшов до неї.
— Доброго дня, Кайлін. Як спалося?
— Доброго дня, кха-даре. Не знаю, не пам’ятаю. Не чула навіть хропіння Леї. Що там у старого волоцюги?
— У Веторма? Сама бачиш, працює зараз лише ескортом купецьких караванів із Немвету. Непогано платять, дають на їжу та відсоток з прибутку. Але все це нудно, наче кишки в смальці.
— Хотіла б я інколи так понудьгувати. Без образ, кха-даре.
Він легенько усміхнувся.
— Я тебе добре розумію, дівчино. Проте… служити людям, які ані дня не провели під голим небом, але вказують, куди і як швидко ти маєш їхати, з ким маєш битися і коли можеш злазити з коня? Ну скажи сама.
Демонстративно здригнувся.
— Я поглянув на твого коня. Виглядає краще, але я не зміг перевірити його ногу, бо ця скотиняка навіть на мене клацає зубами. Ти повинна з ним поговорити й пояснити, хто тут командує.
— Я намагаюся, кха-даре. Щоденно намагаюся, але він досі вважає, що саме коні є пупом всесвіту.
Він усміхнувся й пішов у своїх справах. Кайлін попрямувала до господарчих будівель.
У стайні було порожньо. Торин привітав її дружнім форканням. Вона насварила його пальцем.
— Ти знову поводишся як дикун. Скільки разів я тобі казала, щоб ти не намагався кусати людей з нашого чаардану?
Він форкнув знову, але вже не так дружньо.
— Ніяких «але», — вона ласкаво поплескала його по гнучкій шиї. — Останні три дні ти був дуже мужнім. Я тобою пишаюся.
Він по-товариськи штурхнув її головою, майже валячи з ніг.
— Та годі тобі… — вона нахилилася над бабкою, що була обвита пов’язкою. — Краще покажи ногу.
Набряк значно поменшав. Мазь робила дива.
— Ну сьогодні ти ще не побігаєш, але за день-два підемо на прогулянку.
Вона перевірила, чи є в яслах овес, а в поїлці — свіжа вода. Усе було якнайкраще.
Виходячи, знову наштовхнулася на командира. Цього разу уважніше оглянула його: кавалерійські штани, чоботи з найкращої телячої шкіри, темно-червоний оксамитовий кубрак, з-під якого виглядала білосніжна сорочка. Кубрак був підперезаний важким посрібленим поясом, обтяженим, хіба що для контрасту, довгим прямим мечем у невишуканих піхвах.
— Йдеш свататися, кха-даре?
Він відмахнувся.
— Йду до Ґендорицека, щоби торгуватися за тих коней, яких ми відбили. Це був чималий табун. Старий лукавець намагатиметься відбутися сіном замість золота. Але дорогою маю владнати ще одну справу.
— Ага. До опівдня є робота? Я би провідала сім’ю.
— Йди, — сказав він коротко. — Скажи Анд’еверсу, що є робота для коваля.
— Скажу…