— Вітаю вдома, — прошепотіла вона ледве чутно. — Вітаю тебе вдома, синочку.
Вона обернула до дівчини залите сльозами обличчя.
— Чому?! — її голос тремтів і ламався. — Чому, Кайлін? Чому саме він? Чому не хтось інший? Чому не я?
Це останнє вона викрикнула прямо у небо. Кайлін обійняла її.
— Не знаю, матінко Вейро. Я лише дурноголова дівчина. Мало що знаю. Така доля.
Стара жінка потроху заспокоювалася.
— Доля, кажеш. Нехай буде доля.
Вона важко звільнилася від обіймів.
— Дякую, що ти привела його додому, Кайлін. Його душа вдячна, — додала традиційну формулу.
Почувши тупіт копит, дівчина розвернулася.
— Кайлін! — Лея виглядала так, ніби щойно пробігла десять миль. — Усі до «Вендора». Блискавки під містом!
* * *
У «Вендорі» було повно народу. Увесь заїзд нагадував осине гніздо, в яке хтось тицьнув палкою. На подвір’ї стояло десь зо п’ятдесят коней, поміж ними снували люди. Кайлін прикинула, що тут їх більше сотні. Всі озброєні. Більшість — перегукувалися:
— Дві сотні, кажу тобі, не менше двох сотень.
— Та дурня!
— Зупинилися під містом серед білого дня! Не насмілилися б, якби їх було менше.
— Серце в тебе заяче, от в очах і двоїться.
— Що-о?! Що ти оце сказав?!
— Кажу вам, буде битва. Бо не може так статися, щоб се-кохландійці приїхали сюди отак просто.
— А Ласкольник? Що він говорить?
— А хтозна. Але наскільки я знаю Сірого Вовка, він їм цього так не відпустить.
Кайлін озирнулася за плече, щоб перевірити, хто ж це зізнається в такому знанні про її командира. Цього молодика в брудному кубраці вона бачила вперше в житті.
Стенула плечима.
Підійшла до трьох чоловіків, які оглядали й чистили зброю. Були вони з чаардану Веторма.
— Вже назад? — заговорила вона із ними. — Швиденько ваш шлях промайнув.
Найстарший, якого звали Галичем, гнівно скривився.
— Та ми ледь-ледь за місто виїхали, як з’явилися Блискавки. На око — зо п’ять дюжин. Проминули нас кроків за сто, але я бачив, як їхні оченята палають від фургонів і трофеїв. Тьху! — сплюнув він на землю. — Головний нашого каравану обісрався з переляку та наказав розвертатися. І доки ми тут сидимо, доти грошик улітає, бо купці платять за перевезений товар, а не за втрачений час.
— Кайлін, а правда, що вас саме Блискавки пошарпали? — запитав найнижчий з них. Мав такі криві ноги, наче хтось їх вигинав у колесо. Вона не змогла згадати його ім’я.
— Хто це ще кого пошарпав — невідомо, — пробуркотіла.
— Зате відомо, чий чаардан прискакав уночі скривавленим і на спінених конях.
— Та що там… Ґрелле, — все ж пригадала ім’я, — позаду нас — задовга дорога.
Галич посміхнувся у вуса.
— Ти нам тут, дівчино, очей не замилюй. Куди вас старий ганяв?
— За Авенфель, — сказала вона менш впевнено, ніж того бажала, сподіваючись відповідної реакції.
І не помилилася. Уся трійця аж підстрибнула.
— Сто миль? — пихкнув Ґрелл. — Із неповними трьома десятками? Чи Ласкольник з глузду з’їхав? На таке й полку було б замало.
Вона гордовито випросталася.
— Полку було б замало, а Сірий Вовк пішов і повернувся. Ґердоони десять днів як перейшли кордон, спалили три садиби, загорнули табун коней, пошарпали військовий роз’їзд і знову втекли за річку. Ти, напевне, про це чув. І тільки наш кха-дар пішов за ними. І з них навіть один із п’яти більше не присуне сюди своєї довбешки.
Галич кивнув.
— Я чув про цей загін. В ньому, начебто, була сотня коней.
Вона усміхнулася.
— Менше шістдесяти. Людям завжди в очах двоїться під час нападу.
— І що було далі?
— По втечі за кордон вони розділилися на три групи. Перша рушила на південь, на розлоги, й погнала коней. Ми дістали їх уночі, коли вони поставили табір. Вони не знали, що хтось їх переслідує, до того ж перепили награбованого вина, тож ми взяли їх як сонних дітей. Тоді кха-дар відіслав чотирьох людей, аби ті перегнали табун назад.
— Тож далі ви поїхали лише удвадцятьох п’ятьох?
Кайлін не відповіла.
— Друга група йшла до Харег-Дир, обтяжена награбованим, ніби якісь князьки. Гей, кажу вам, силу-силенну всього везли: килими, коці, полотна, келихи, зброю. І все це взято із шляхетських та купецьких подвір’їв. Аж шкода було кидати все те начиння.
Всі ствердно закивали: саме це розуміли пречудово.
— Усіх дістали?
— Майже, — Кайлін дозволила собі легенько зітхнути. — У них були втомлені коні, навантажені понад міру. До того ж їм не дуже хотілося ставати до бою, тож вони відразу пішли у розсип. Напевне, кожен сподівався, що саме йому вдасться втекти з трофеями. Ми їх вибили, — вона роззирнулася і побачила, що навколо вже почали збиратися люди, — без жодних проблем. А був же в одного сивий жеребчик! Гей, кажу вам, що за кінь був! Як пішов чвалом, то мій Торин ледве міг його наздогнати. А потім той кочівник відрізав в’юки — і ми наче зупинилися. Я послала йому вслід стрілу, але схибила. Утік, сучий син.