— Мабуть, так йому писано, — пробуркотів хтось за її спиною.
— Стривай, — Галича, схоже, захопила розповідь. — Тож ви все добро на землі кинули?
— Не було часу забирати. А крім того, за законом, усе, що ми взяли, колишній власник може відкупити за четверту частину вартості. Шкода було коней виморювати.
Люди Ветрома лише всміхнулися. — Тож ми й узяли те, що не має господаря, — гроші, і вирушили далі. Але тоді почалися наші проблеми. З Харег-Диру за нами вийшла погоня, тому ми відійшли на північ. Кха-дар добре знав, що робить, бо саме прийшла гроза, і погоня поїхала на захід, вважаючи, що ми побігли до кордону. А ми тишком-нишком дісталися до решти ґердоонського а’кеера за дві милі від їх табору, що біля Аґґар-Думу. Надавали їм по пиках, розігнали табуни на пасовиську й лише тоді повернулися на захід.
Вона замовкла, не знаючи, що ще можна додати. Якусь мить стояла тиша.
— Ну так хто ж вас врешті-решт порубав? — не витримав Ґрелл.
Вона криво усміхнулася.
— Ну як — хто? Блискавки.
— Ха! А я казав!
— Не марудься, Ґрелле, — останній з людей Веторма штурхнув його в плече. — Відома річ, Сірий Вовк не дав би пошарпати себе будь-кому. Скільки їх було?
— Сотня. Ми наштовхнулися на них вночі, і здається, вони були так само здивовані, як і ми. Ми пробилися, але вони рушили нам услід. Два дні сиділи в нас на хвості.
Галич закивав.
— Вершники Бурі. Так далеко на заході. Йавенир рідко відсилає свою гвардію на ці землі. Це може свідчити про якісь його клопоти. Ласкольник повідомив про це кого треба?
— Так. Посланці вирушили до Верлена та Береґонта.
— Це добре. Погано буває, як Блискавки опиняються поміж незамиреними кланами. Може, готують якийсь більший похід?
Вона стенула плечима.
— Може. А може, Йавенир послав їх, аби вони нагадали тим зверхнім вождям, що це він — Батько Війни?
— Може, — Ґрелл посміхнувся. — Хоч би щось добре вийшло з того, що ви плентаєтеся там, де вас не просили. Добре бути вчасно застереженим. Як вважаєш, це ті самі, із якими ви рубалися?
— Ти бачив їх зблизька? — відповіла вона питанням на питання.
— Як оце тебе.
— Були порубані?
— Hi.
— Ну, тоді це не наші. Ті, із якими ми зіткнулися, носять порубані щити та продірявлені кольчуги.
— Це добре, — Галич підвищив голос, — бо ще б якийсь дурень почав гавкати на Сірого Вовка, що це його провина і що це він притягнув за собою Блискавок.
Кайлін озирнулася за плече. Кілька осіб намагалися розчинитися у натовпі. Вона впізнала старого Вирру та одного із синів римаря, якого Ласкольник минулого місяця не прийняв до чаардану. Ну, зрозуміло.
— А де мій кха-дар? І ваш?
Галич пирхнув.
— Як це, де? Сидять у заїзді й радяться з бурмістром, Ґендорицеком і парою інших купців. І мабуть, ще з половиною міста на додачу. Справжній ринок, щоб його.
Вона попрощалася кивком і рушила до заїзду.
Всередині було більше людей, ніж вона сподівалася. Три найбільші столи стояли посередині головної зали. За ними сиділи кільканадцятеро містян із найзаможніших. Решта товклася попід стінами, прислухаючись та вставляючи свої — часто образливі — коментарі.
Коли вона увійшла — саме говорив бурмістр адк-Вергоф. Через задуху він щомиті зупинявся та витирав спітніле обличчя лляною ганчіркою.
— …і тому кажу вам, люди, що немає приводу для стурбованості. І вже зовсім немає приводу, аби озброюватися й готуватися до якихось там військових походів. Це лише…
— Це ж Блискавки! — драв горлянку з кутка якийсь зіпака. — Послід Шейрена! Тре’ із ними порядок навести, аж-но вони з нами порядок не навели!
— Та-а-ак!
Натовп підхопив ідею наведення порядку, наче йшлося про те, аби випити пару барил дармового пива.
— Псячим дітям на погибель!
— Шкуру з них обдерти!
— Рознесемо їх шаблюками!
— Якщо не військо, то ми!
— Все ’дно…
Кайлін почала пропихатися за спину Ласкольнику, де стояла решта чаардану.
Кха-дар сидів поряд із бурмістром. Власне, поволі звівся та роздивився навколо. Там куди падав його погляд, горлані втрачали сміливість.
— Ти, Цадеже, як бачу, скорий до бою, — він увіткнув погляд у найголоснішого прихильника наведення порядку. — А баба твоя тебе щодня лупить по мордяці так, що аж гуде.