— Ге-е-ей! Я тут вишу!
— Дивно… — незважаючи на одерев’янілу шию, Кайлін підвела руку й почухала голову. — Можу заприсягтися, що чую її. Але ні, бо вона ж добре вихована дівчина, вона б привітала мене, як належить.
— Добра, вихована кузина не… хех… не наказувала б мені чекати два дні… уф-ф… доки з’явиться… — Кей’ла підтягнулася вище й нарешті зуміла оплести її ногами в поясі; утиск на шию ослабнув.
Кайлін глянула зблизька на почервоніле від зусиль личко дівчинки.
— Ой-йей. Ти причепилася тільки зараз, чи я принесла тебе зі Степів?
Засміялися всі, навіть Кей’ла.
— Вітаю вдома, Кайлін, — сказала вона нарешті.
Торкнулася її щоки.
У спальному фургоні стояло кілька ліжок. Ліжок фургонницьких, чи то пак дерев’яних рам, на яких розіп’яли плетінку з кінського волосу й поклали тонкий матрац. Вона могла б кожною рукою підняти аж три таких ліжка. Зараз більшість із них стояли попід стіною, щоби звільнити місце для Дер’ека та його слухачів. Прикриті вікна створювали враження сутінків для настрою.
— Ага, Перший, бачу, що ти вирішив причарувати родину оповістками про велике місто, де живуть тридцять тисяч верданно. Злазь, Кей’ло, — Кайлін поставила малу на підлогу.
— Шістдесят тисяч, кузино. Вже шістдесят, — найстарший глянув на неї без усмішки. Він був по-дивному поважним та зосередженим. Після непомітного знаку решта родини розсілася просто півколом на підлозі. Але не вона. Перший був вищим від неї на голову, тож вона наразі воліла стояти.
— І звідки там взялася така кількість людей, га?
Він уперше усміхнувся — легесенько, одними кутиками вуст.
І дівчина зрозуміла, який він напружений: не так дивиться на неї, як міряє поглядом, наче щось прикидаючи… — раптом до неї дійшло: наче прикидаючи, скільки вона почула з його розповіді. І взагалі чи почула хоча б щось.
— Я б сказав, але тут дитина, — вираз його обличчя не змінився.
— Гей! — Кей’ла неспокійно ворухнулася.
— Ми знаємо, що ти знаєш, що дітей приносить вночі біла кобила й залишає під фургоном батьків, — Нее’ла розтріпала малій волосся.
— От тільки до Манделлена мусив би щоночі прибігати цілий табун білих кобил, — Дет’мон, здається, усміхався, Кайлін відчула це в його голосі, але не бачила його, не спускаючи очей з Першого. — Ніхто в цілому місті не зміг би заснути.
— Але ті кобили бігають тихіше, ніж суне вечірня імла, тож не повинні нікому перешкоджати… — це знову була Нее’ва.
— Припиніть! Я знаю, що діти беруться з живота мами!
Когось штурхнули в бік, хтось захихотів. Кайлін не відводила погляду від обличчя Дер’еко.
— Ти красиво розповідав, — пробурмотіла. — Шкода, що я не бачила докладно.
— Казочки для дітей. Щоб підтримати вигнанців.
— Тоді вони напевне стануть у пригоді. Тут же ж повно вигнанців. Після останньої війни їх стало сотні й тисячі. Деякі вже вросли в нову землю.
— Так. Декого навіть змусили до того силою. І законами. Меекханськими, — додав він, тицяючи в неї пальцем.
Кайлін нахмурилася. Була більше здивована, ніж ображена цим жестом: у родині віддавна ніхто не згадував, що вона не є арб’верданно — народженою у фургоні. Для всіх вона була кузинкою, незважаючи на світле волосся, зелені очі й бліду шкіру. Але вони розмовляли високою мовою, тож вона знала, що він не хотів її образити, а лише підкреслював очевидний факт, що Меекхан — не його вітчизна.
— Так, Дере. Закони. Покажи мені будь-яке царство, яке не спирається на закони. Навіть се-кохландійці їх мають. А може, все інакше, — вона усміхнулася, як і він, самими лиш губами. — Може, вони мають царство, бо мають закони. Розумієш?
— А ми втратили своє, бо законів не мали?
Він плавно перейшов на меекх, аби не бруднити високу мову звичайною сваркою.
— Ми? Які такі «ми»? Запитай батька… — вона також змінила мову.
— А навіщо? Я знаю його байки.
— Тож яке царство втратили ті, хто не визнавав жодних кордонів чи влади над собою? Царський караван був царським лише за назвою, бо царя не слухали навіть у власному фургоні. Кочівники руйнували табори один за одним, бо кожен із них бився за самого себе. Пам’ятаєш розповідь про каравани Лантайо та Керв? Коли перші билися на смерть з потужним загоном, коли їхній табір відбивав штурм за штурмом, ці другі проминули поле бою ледве за десять миль від Лантайо й поїхали собі далі. Два племені, які не змогли забути старих суперечок, й обидва були переможені. А тому, хто не шанує власних законів і не слухає свого короля, доведеться підкорятися законам чужим і служити рабом у чужинців. Так говорить Генно Ласкольник, якщо ти не знаєш.
— Так. Як раб. Добре сказано, Кайлін.