— Одні марять, аби знову стати самими собою, інші — щоб стати кимсь іншим, Есо’баре. Це наче хорт намагався б стати волом. Тож нехай щастить.
— Ох Перший, благаю тебе, давай без цих незграбних порівнянь. Це не я кинув родину заради якихось примар. Я буваю в містах і дещо бачу. Бачу фургони, поставлені як караван, що зупинився на ніч і ті вулички поміж ними, і ті табуни коней, які пасуться навколо. Хто живе мріями? Який сенс у цих табунах навколо міста, якщо коней можна запрягти у фургони лише раз на кілька років, і дарма, що мало хто користується цим законом? Навіщо робити в містах колісниці, як та, якою ти сьогодні приїхав додому? — Есо’бар сперся об одвірок і злостиво посміхнувся. — Вона просто кричить, що є бойовою, що в ній є місце для візниці та лучника, держала для сагайдака й дротиків, а також можливість посилити борти. Марення, брате, марення й мрії малих дітей. А може, щось інше? Мрії та марення стариганів, якими ті заразили малих дітей? Тих, хто має намір знову посилати колісниці проти кавалерії? Колеса проти копит? Будь-яка дірка в землі, через яку перескочить кінь, затримає навіть найкращу колісницю. Найсильніша пара коней, що тягнуть її, не побіжить так швидко, як хвороблива шкапа з вершником на спині. Ви що, зовсім про це забули?
— Але під час підкорення се-кохландійці не раз програвали нашим візницям.
— Так, я чув про це. І не лише від батька. Битва під Ґеви’ло та Анмадерет. Чотири тисячі колісниць проти шести тисяч кінноти.
Але ж кожен скаже, що ми ці битви не виграли, а лише змусили кочівників до втечі, бо коли ті зрозуміли, що не зламають нас, — відступили. А колісниці не змогли їх наздогнати й розбити. Отакі наші малі перемоги…
— Тепер ти говориш «ми»?
Есо’бар склав руки на грудях.
— Ти мене не образиш цим, Дере. Я бачу, як ти приїздиш сюди час від часу — великий пан із міста на красивій колісниці — та причаровуєш решту. Бачу, що коїться з Дет’моном та Мер’данаром, — він звів долоню, — молоді, мовчіть, коли говорить старший брат. Я бачу, які думки блукають головами близнюків, коли вони кують свої кавайо. Ти носиш символ?
— Який символ?
— Ти добре знаєш, який. Казав уже тобі. Я їжджу цими місцинами, буваю і в таборах. Щоразу частіше бачу шмаркачів, які носять на шиї колесо із вісьмома шпицями. Літають навколо міст на колісницях, удають, що б’ються з кіннотою, бачать сни наяву про військову славу. Але ми, Фургонники верданно, сплутані дурнуватим законом і завжди будемо програвати свої війни, бо часи малих народів скінчилися. Меекханці, се-кохландійці та й, напевне, інші також давно вже це відкрили, братику — настав час імперій, великих, сильних і потужних. Наша височина й так задовго була на узбіччі. Інші вже давно відкрили істину, якої ви не помічаєте.
Повисла тиша. Перший зволікав із тим, аби поставити очевидне питання. Замість цього підвівся, розставивши ноги, нахилив голову набік, змірив брата поглядом.
— Яку ж? Якою ж правдою рубане мені в очі мій молодший брат?
— Що з сідла видно далі, ніж з-за кінської дупи, — Есо’бар розвернувся на п’ятці й вийшов.
На довгий час встановилася тиша.
— От завжди так, — Кей’ла нетерпляче ворухнулася. — Ви завжди лаєтеся, а потім Третій тікає. Востаннє було так само. Так само, як і з батьком. Верещать один на одного й сичать, наче два дикі коти, а потім один люто гепає в кузні молотом, а інший кудись зникає на цілий день.
— Я казав батьку: нехай він приїде із сім’єю до Манделлена; там, у таборі, поміж своїми, Есо’бар швидко забуде про свої дурощі. Тут… — Перший похитав головою і, що трохи застало Кайлін зненацька, виглядав направду стурбованим. — Тут він зламає Обітницю — раніше чи пізніше.
Тепер він говорив мовою анаго, але в додаткових жестах не було потреби. Для верданно існувала лиш одна Обітниця. Та, яку вони принесли Лааль Сіроволосій. Що ніколи не будуть їздити на кінських спинах.
— А в таборах такого не буває? — втрутилася вона. — Ніколи?
— Буває, кузинко, буває. Декому затісно в сімейних фургонах, вони лиш думають про те, аби поставити дім на землі. А є й такі, яким не до смаку бути гостем, тож вони бажають стати меекханцями.