— Ви не зможете…
— Зможемо. Може, навіть проллється трохи крові. Ну що ж, це краще, ніж відкрита війна із се-кохландійцями. Але це лише варіант, хлопче. А я маю знати, хто ти зараз. Якщо звичайний візниця бойової колісниці, я втрачаю час, бо мушу переказати звістку комусь із вашого командування. Комусь із самого верху, тому, хто досі ховався від Щурів.
Дер’еко випростався й глянув на генерала згори. Ласкольник мав рацію — хлопець повинен ще багато чому навчитися.
— А… чому я мав би розмовляти із командиром малого чаардану? Що такого він може зробити?
— Він може переказати новини комусь, хто переконає когось іншого, що війна на прикордонні може й не спалахнути. Щури вже знають, що ви плануєте, і вони конче не хочуть цього допустити. Меекхану не потрібна нова атака кочівників, а тим більше в ситуації, коли можна просто зачекати.
— Аж поки Йавенир помре, а Сини Війни кинуться один одному до горлянок, рвучи його спадок? Той старий лантух із кістками вже багато місяців не встає з ліжка, а вісті від нього переказує перша дружина, тож усі очікують різанини. А якщо цього не станеться? Якщо вони оберуть нового Батька Війни мирно? А це може стати нашим найбільшим шансом.
Ласкольник почухав голову й несподівано розсміявся. М’яко, лагідно та щиро.
— Я, Анд’еверсе, ніби тебе бачу. Немов час повернувся на двадцять років назад. Така сама гаряча голова й відсутність розуму. Хто ти, Дере? Фелано? Каневей? Командуєш двома сотнями чи вже тисячею колісниць? А може, й усіма в окремому таборі?
Холодний виклик знову оселився в очах первородного.
— Я лише звичайний візниця.
Кха-дар засміявся знову. Тихо, але вже не так лагідно.
— Поясни йому, Анд’еверсе. Врешті-решт це ж твоя кров. Коваль кахикнув і зробив таке обличчя, наче мав якісь сумніви. А потім відвів погляд у куток кузні.
— Всі знають, що Батько Війни хворіє. Але такі новини з’являються серед людей вже багато років. Нічого незвичайного. А от те, що він помирає… що місяцями не встає з ліжка і що небагато хто бачить його останнім часом на власні очі… Це новини найціннішої ваги. Я оце тільки від тебе їх і почув. Тож якщо вони відомі тобі, це значить, що ти один із найважливіших командирів у таборі. А власне, хто із них, сину?
Це «сину» було таким… ніяким, що Кайлін відчула, як щось хапає її за горлянку.
Здається, саме це байдуже «сину» щось зламало в Дер’еку. Старанно оминаючи батька поглядом і дивлячись просто на Ласкольника, він промовив:
— Я Каневей Першої Хвилі Табору Манделлен. Піді мною — шістсот колісниць. А хто ти, генерале?
Вони розмовляли на меекху, тож «каневей» було промовлене мовою анаго. Титул не мав відповідника в мові Імперії, а означав командира принаймні п’яти сотень колісниць. Кайлін звела брови — непогано, як для старшого кузена. Але Ласкольник лише кивнув, наче чогось такого і сподівався.
— Генно Ласкольник, кха-дар вільного чаардану. Не більше й не менше.
Дер’еко шарпнувся, ніби його вдарили в обличчя.
— Щ…що?
— Досить! — коваль гарикнув це, наче виплюнув розжарене вугілля. Його слово мало не сичало.
— Що «досить»?! Він наді мною насміхається, батьку!
— Він сказав тобі, хто він такий. Генно Ласкольник. Той самий, який вчив тебе стріляти з лука й битися мечем.
— Але…
— Думай! Якщо ти Каневей табору, то кого обрали на Боутану та Ен’лейда? Хто має командувати муром фургонів і керувати панцирною змією? Такі ж нерозумні молокосмоки? Думай!!! Це — генерал Ласкольник, людина, якій сам імператор колись надав привілей безумовного побачення. І, як я чув, досі не відібрав його. Це він сказав: «Ідіть і візьміть їх собі». Образь його ще раз, знову підвищ на нього голос — і Манделлену знадобиться новий Каневей, присягаюся Білою Кобилою.
Дер’еко спершу зблід, а потім його обличчя спохмурніло.
— Я приїхав сюди не для того…
— Ні, — перервав його кха-дар. — Ти приїхав сюди не для того, аби ми тебе ображали. Ти приїхав, аби розповісти братам і сестрам про табір та, можливо, перетягнути ще когось із родини в Манделлен. Ти приїхав сюди поговорити з батьком. Тебе про це просив Енр’клавеннер Старший. Він хоче, аби Анд’еверс повернувся. Він їм потрібен. Енр’клавеннер не казав тобі, але твій батько був найкращим Оком Змії, який вів караван під час Кривавого Маршу. Вони потребують таких, як він, бо молоді можуть навчитися, як їздити на колісницях, але вже двадцять років жоден караван, що складається з понад двадцяти фургонів, не вирушав у дорогу. Без старих досвідчених візниць ваш план не має шансів.