— Злазь, — наказала вона.
Він похитав головою.
— Я стискаю йому боки з такою силою, що він ледве дихає… Пов’язка ослабнула, коли я біг… Якщо відведу ногу від сідла… бризне пару разів — і я впаду.
Ласкольник під’їхав до нього, грубо зв’язав бранця, використовуючи пута як джгут. Потім кинув оком на Першого. Без слова протягнув ремінь біля його паху, взяв у петлю, сунув туди шматочок деревини, почав замотувати. Дер’еко засичав, закусивши губу.
— Нічого кращого я не вигадаю, — голос кха-дара був спокійним і байдужим. — Може, втратиш ногу, але не помреш тут мені, хлопче.
Хриплий сміх прозвучав наче іржання.
— Навіщо… ще один баніта в Степах… до того ж… без ноги? — Дер’еко похитнувся і був би впав, якби Кайлін його не підтримала.
— Потім, — відрізав кха-дар. — Потім порозмовляємо. А тепер — повертаємося додому.
— Але… в мене вже… немає дому.
Ласкольник без слова розвернув коней і скерував їх на Літрев.
* * *
Вони почекали, аж поки спадуть сутінки, коли жоден клієнт точно не з’явиться у коваля. Перев’язали бранця, дозволили йому відпочити й почали допит.
Кайлін сподівалася, що Ласкольник поставить на ноги весь чаардан, а може, й усе місто, але ні. Заборонив це робити. Коли спійманого викрадача розтягнули на підлозі в кузні, лише родина коваля, вона й кха-дар знали, чого сподіватися.
Вона хотіла бути на допиті, але їй заборонили. Анд’еверс і кхадар — обидва, наче керовані однією волею.
— Ні, донечко. Ти не дивитимешся на це.
Ласкольник стояв спиною до в’язня, який, голий та спітнілий, глипав у його бік вибалушеними очима. Здавалося, що він от-от перегризе шматок деревини, який сунули йому між зуби.
— Він убив тітоньку.
Вона не знала, що можна сказати ще. Зрештою ці слова зараз нічого не значили. «Убив тітоньку» звучало так само, як «спік хліб» чи «напоїв коней». Вона намагалася не думати про те, що несли ці слова, бо якби дозволила прихованій у них правді прослизнути вглиб її душі, то захлипала б, скрутившись у клубок. Але ні, не зараз. Іще було трохи роботи до виконання, навіть якби вона мала особисто здерти шкіру з того сучого сина.
В’язень глянув їй у вічі й напнув м’язи так, що аж затріщали ремені.
Ласкольник обережно взяв її за підборіддя, розвернув до себе. Подивився в очі.
— Ні. Якщо ти залишишся з нами — тебе це змінить. Повір, одна справа зарубати когось шаблею чи послати в нього стрілу в бою, а зовсім інша… це. Відпусти це, Кайлін.
— Що?
— Відпусти це. Заплач, як зараз плачуть дівчата, потрощи трохи посуду, як Есо’бар, збий собі кулаки, б’ючи в стінку фургона, як близнюки. Не стримуй цього, бо воно зжере тебе зсередини.
Вона шарпнула головою й звільнилася від його пальців.
— Не зможу, кха-даре. Ще ні. Мушу знати, хто саме дав їм наказ приїхати сюди.
— Ми довідаємося.
— І ти мені скажеш?
— Якщо зможу.
— Якщо зможеш? — вона мимоволі звела брови й посміхнулася, шкірячи зуби в дикій гримасі.
— Якщо зможу, — повторив він, ніби не помітивши виразу її обличчя. — Йди вже.
Випровадив її, а потім розвернувся й прикрив легкі двері. Вогонь горна змальовував на плетених стінах кузні гнучкі тіні.
Вона дивилася на них, стоячи, немов пустивши коріння в землю. Бердеф уже був поряд. Не супроводжував її в поїздці до сім’ї, не встиг повернутися вчасно. Зате тепер їй здавалося, що його кудлата присутність ніколи її не залишить. Він не занурювався в страждання. Як і кожна людина, знав біль утрати, але цієї миті найважливішою для нього була рана в душі Кайлін. Він відрізав її від розпачу, полегшував напади смутку.
Аби не це — вона б вила в небеса.
Не пам’ятала, скільки часу так стояла. Годину? Дві? Це не мало значення. Спершу зсередини кузні доносилися лише звуки міхів, а їх супроводжував радісний танець тіней на стінах. А потім почалося.
Тихий шепіт, ще тихіша відповідь, наступні запитання, а тоді довші фрази, виштовхані з перехопленої жахом горлянки, короткий обмін словами. І знову. Запитання, відповідь, запитання… Вона не чула слів, не намагалася їх зрозуміти, лише вслухувалася в їхню мелодію. Спокій, рішучість і впевненість в одному голосі, страх, переляк і смуток — в іншому. Аж раптом у тому голосі з’явився спротив, відчайдушність. Хтось повторив запитання, відповідь була ще коротшою, її ніби супроводжував плювок. Схоже, в’язень відійшов від шоку та знайшов у собі рештки відваги.
Вона злегка передбачувала, що саме зараз відбудеться. Чергового питання не почулося, міхи запрацювали інтенсивніше, а потім — сичання. Обридливе, вологе й мокре, наче шмат заліза гартували в барилі. Не було крику — лише стлумлене, здавлене кляпом виття й звук тіла, що билося об землю.