А потім — наступні запитання, поставлені тим самим тоном, що й попередні. І шепіт: благальний, гарячковий, перерваний схлипуваннями. І звук кляпу, який втискають у горло. І знову дихання міхів і сичання.
І нові питання.
Вона стояла перед кузнею, коли горно розжарювалося й темнішало, а на тлі миготливого полум’я вгадувалася потужна фігура з молотом у руці. Тоді Кайлін чула щось, що могло бути лише звуком ламання кісток. Коли в’язень плакав, благав і схлипував. Коли блював і давився.
Нові запитання — одне за іншим — незмінно тим самим спокійним, байдужим тоном. Ласкольник, поволі розуміла вона, її кха-дар, був не лише ходячою легендою Степів. Він, як розповідали, починав як баніта, вигнанець, перш ніж доля та військова завірюха поставили його перед обличчям імператора. А під час війни? Скільки бранців він ламав отаким-от чином, бо інформація була в тисячу разів ціннішою за докори сумління? Напевно, не особисто. Вистачало й того, що він як генерал наказував допитати когось, що відсилав розвідку, аби взяла за язика, що вже призводило до припалювання п’яток та виривання нігтів. Що треба мати в собі, щоби робити такі речі? Як сплять після чогось такого? Вона тихенько відступила, розвернулася й пішла, поки не опинилася поза колом фургонів. Кузня стояла на краю Літрева, за її межами відкривався вид на Степи. Місяця не було, але завдяки цьому зірки світили особливо сильно. Вона сплела руки на грудях і сперлася об фургон. Пес досі супроводжував її, і цього разу його смуток був майже відчутний фізично. А може, це був її смуток? Вона потягнулася вглиб.
Тьотю?
З того часу, як вони повернулися із бранцем в кузню, Кайлін відчувала її, як відчувають чиюсь присутність у до того часу порожній кімнаті. Вона була тут, не пішла. Чекала чогось, а Кайлін боялася до неї обізватися.
З’явилася раптом, без попередження. Подивилася на Кайлін.
Вибач мені, тьотю. Прошу.
Не мусила говорити цього вголос.
Тітка лише усміхнулася, а тоді торкнулася її щоки.
Привіт. Люблю тебе. Журюся. Це не твоя вина.
Якби я не прибігла до вас…
Вее’ра поволі похитала головою. Духи завжди були німі, позбавлені матеріальної постаті, не могли говорити. Хіба що знали анаго’ла.
Мій вибір. Я знала.
Через мене — саме лиш зло.
Усмішка тітки була такою ж, як і раніше.
Нерозумна коза. Клятви принесені. Каравани вирушать. Ми маємо шанс.
Щось промайнуло поряд і всоталося в ніч.
Він помер. Бідний хлопець.
Кайлін усміхнулася до Вее’ри. Лише вона могла так сказати про свого вбивцю.
— Я кохаю тебе, тьотю, — сказала вона вголос.
Я кохаю тебе, донечко.
Зникла тої миті, коли поряд із Кайлін встав Ласкольник.
— Він помер.
— Я знаю. Що він сказав?
— Не можу про це розповісти, донечко. Це справи… Дізнаєшся, але поки зарано.
Він замовкнув на мить, наче чекаючи на вибух її злості. Вона ж мовчала.
— Колись скажеш мені?
— Так. Обіцяю.
— Добре. Що з Першим? Коваль сказав?
— Ніхто, крім родини, не бачив його в сідлі. Вони мовчатимуть. Анд’еверс… еластичний. Але все залежить від Дер’ека. Чи зможе він нагнути свою, гм, фургонність. Розумієш?
— Авжеж. Я поговорю з ним. Я і решта. І… що ти пообіцяв дядькові?
Він навіть не здригнувся.
— На Фургонницьку височину можна дістатися, мандруючи на північ та оминаючи Олекади зі сходу. Вони мали саме такий намір. Це означало б, що десь п’ятсот, або й більше миль їм довелося би битися за кожен крок. Це самогубство.
— Отже?
— Я, Ґенно Ласкольник, — почав він тихо промовляти, — генерал Першої Кінної армії, присягаюся, що знайду їм інший шлях на Літеранську височину. Такий, якого ніхто не очікує. Для жінки, яка марила, аби знову поїхати в каравані, і яка з казанком супу встала проти п’ятьох озброєних бандитів. Присягаюся Гривою Чорної Кобили. Ти чула, Кайлін? Ти меекханка й наполовину прибрана донька верданно. Ніхто не був би кращим свідком.
— Я чула, кха-даре.
— Добре. Тож почуто.
Ласкольник розвернувся й пішов. Лише за мить вона відчула сморід крові та паленого м’яса, який тягнувся за ним.
Кожен сам несе свій камінь.
І все, що з ним пов’язане.
ОЦЕ НАША ЗАСЛУГА
Небо ще залишалося темним, а з гір дув холодний пронизливий вітер, коли Дерван вийшов із заїзду. Запахнув кожушанку, дихнув у захололі долоні, енергійно розтер їх. Мерзнув. Зима ніяк не бажала відступати, нагадувала про себе, а особливо в такі ночі, як ця, сріблячи памороззю землю. Цей старий скнара Омераль не дозволяв розпалювати піч частіше одного разу на день, тож вилазити з ліжка блідим світанком було серйозним викликом.