Ранкові обов’язки Дервана були прості: нагодувати тварин у хліві, принести дров від шопи, розпалити пічку в кухні та поставити воду на кашу. Усе мало бути готовим, перш ніж прокинеться решта мешканців. Така вже доля наймолодшого парубка в заїзді.
Дві корови та чотири кози не вимагали надто багато праці: трішечки сіна й одного цебра води повністю їм вистачало, дерево було порубане, а криниця — не надто глибока. Зазвичай все порання тривало десь чверть години.
Він підвів погляд, уважно оглядаючи стіну густого лісу, який, хоча й на відстані десь в половину милі, постійно будив у ньому незрозумілий страх. Дерван не любив того лісу, уникав його вдень, боявся вночі, а найбільший страх він відчував саме напередодні сходу сонця. Може через те, що ліс видавався особливо грізним, наче велике похмуре чудовисько, яке розкинулося під ногами могутніх гігантів і щомиті готове кинутися йому в горлянку.
Здавалося, над лісом каменем можна докинути — висіли Олекади. Висіли, похилені уперед, похмурі й неприступні. Дикі вершини, чорні на тлі вже освітленого неба, виглядали як фрагмент декорацій у величезному театрі тіней. За годину, коли посвітлішає, гори являть свою форму, відкриють світові порепані скелясті обличчя, насміхаючись з весни білими шапками, покажуть щербаті перевали, ніби лагідні, але такі ж непрохідні, як і обривчасті урвища.
Він широко позіхнув. Власне, Дерван любив ці вранішні миті. Жодних криків, штурханини й постійного підганяння на роботу. Він міг працювати в тому темпі, в якому йому було зручно, і ніхто йому через це не докоряв. Міг зупинитися, коли хотів, задивившись у бліде небо, обігріти долоні біля розпаленої пічки. Якусь хвилинку міг уявляти, що лишився сам-один у заїзді, що трійця інших парубків, старий Омераль та його буркотлива, злостива дружина зникли, виїхали, залишивши його самого. Тоді він міг би бути щасливим, і навіть стара каша, намащена кількома шкварками, смакувала б йому краще.
Позіхнув знову й рушив до хліва. Стоячи в дверях та ігноруючи нетерпляче помукування корів, кинув оком на дорогу, до якої притулився заїзд.
Двадцять чотири стопи завширшки й чотириста дванадцять миль завдовжки. Таким був цей тракт, який починався біля підніжжя Кременевих гір, перетинав Ґоденську височину, Ловен, Лав-Онее, аби закінчитися в Дюлевеї, біля східного кінця Ансар Kipper. Праця, вкладена в будівництво цієї дороги, перевищувала будь-які людські очікування. Бо меекханці не визнавали існування чогось на кшталт природних перешкод. Аби хтось провів вздовж тракту лінію — виявилося б, що протягом усієї довжини дорога не відхиляється від ідеальної прямої більш ніж на пів милі. Та й це могло статися радше через помилки у вимірюванні, аніж через сили природи. Надто прямовисні узгір’я прокопувалися, річки перестрибувалися мостами, багна осушувалися, засипалися озера й прорубувалися похмурі ліси.
Дерван знав від купців, які мандрували вздовж східних провінцій, як виглядає увесь тракт; знав також і те, як його будували, але все одно ледве міг собі це уявити. Гігантські армії робітників, які, наче мурашки, проривають шрам на обличчі світу. Причому — роками поспіль. Перш ніж він потрапив сюди, мешкав поблизу каменоломні, звідки брали матеріал для будівництва, й на власні очі бачив, що всі оповістки про впертість південців були правдою. Лише вони могли зробити щось таке: вирвати, видряпати половину гори, а потім перенести її на нове місце й покласти на землю у вигляді кам’яних плит. Завжди, коли він виходив на дорогу, пізнавав мало не містичне відчуття: ого, це він іде горами, людською силою пониженими до рівня землі. І все лише для того, аби мати змогу торгувати.
Бо торгівля була кров’ю Імперії, а шляхи — її венами. Коли надходила пізня весна, пізнє літо й осінь, коли сади й винниці угиналися від плодів і наближався традиційний час забою худоби, на дорогах Меекхану з’являлися десятки й тисячі купецьких фургонів. Зима та рання весна, як оця, що стояла зараз, були часом сповільнення, коли коліс на шляхах туркотіло все менше. Це тоді в таких малих заїздах, як їхній, наставали часи затягувати паски. Купці тепер заїжджали до них нерегулярно, якщо й заїжджали взагалі.
Корови привітали Дервана лагідним муканням. Він наповнив жолоб, кинув трохи сіна нетерплячій худобі й долив води в поїлки. Сіно також скінчилося. Один із прислужників, який працював тут довше за Дервана, стверджував, що заїзд будували без доброго планування. До Блереґа, який лежав на Півдні, було дев’ять миль, а до Валенера, що лежав на Півночі — десять. Купецький фургон, ідучи імперським трактом, без зусиль долав двадцять миль денно. Це було легко порахувати — більшість проїжджали шлях між двома найбільшими містами Лав-Онее без необхідності затримуватися на ночівлю. Тож в їхньому заїзді зупинялися ті купці, які могли собі дозволити лиш одного коня, а тому воліли не ризикувати, що він помре дорогою. Також їхніми постояльцями були ремісники, які подорожували пішки, мандрівні торгівці, весь скарб яких містився на їхніх спинах, фокусники й артисти та якась інша голота. Незважаючи на це, більшу частину року їх було так багато, що в заїзді ніхто не голодував і не нарікав на брак праці.